Kluedu.if.ua

КЛУбовецька ЗОШ І-ІІІ ступенів

Get Adobe Flash player
Error
  • Error loading feed data

Осене, озвися спогадом щемливим

   До написання цієї статті спонукала звістка про те, що молодші школярі підуть у ліс збирати жолуді. Не скажу про користь цієї праці для суспільства, бо відомо, що ліс – це будівельний матеріал, паливо і свіже повітря, середовище для лікарських рослин. Скажу, що похід до лісу приносить радість дітям, бо спілкуються з природою, слухають добрі поради своїх наставників. Вони тут розкриваються у всій своїй вартості, як ніде інде.  Цьому сприяє природне оточення. 

 

   А зібрані лісові трофеї, потримати їх у долонях, принести до школи – чом не радість? А ще як їх посадити, то можна й казку скласти. 

   При цьому хочу розповісти, як збирали жолуді п’ятикласники 1957 року. А пам’ять  зберегла щемливі картини того часу. Спогляньте на фотографію. В центрі – молода вчителька Борушок Марія Олексіївна, біля неї – Йосип Карпів (крайній справа) і Василь Квасніцький. Інших – зліва – розпізнати не можу. Вони на лісовій поляні збирають жолуді, вже наповнили  кошик і питний бачок. А сфотографував їх учитель Бат Степан Михайлович (1922-1983), керівник 5 класу.

Отже, осіннього дня, який залишився в пам’яті, у школі оголосили: «Сьогодні йдемо в поле збирати картоплю, а частина учнів – у ліс по жолуді». Школярі розуміли, що краще йти на поле, бо можна швидко закінчити роботу, а по лісі треба находитися, щоб знайти жолуді.

Степан Михайлович, тоді ще молодий наставник, запитав свій клас: «Скажіть, куди хочете йти – у поле чи в ліс?» – «Куди ви, туди й ми». Така відповідь задовольнила педагога, бо відчув, що діти його люблять. А вони знали, що їм ніколи не буде зле зі Степаном Михайловичем.

«То підемо в ліс по жолуді», – сказав класний керівник. П'ятикласники висипали надвір, узяли відра й мішки і подалися в ліс. Учитель повів їх поза церкву, де віками шуміли старі дуби, де було багато жолудів, де можна було спокійно слухати споконвічну лісову казку. Ці місця він знав досконало, це був його «зелений палац», місце відпочинку, натхнення і праці.

Знайшли дуб із жолудями. Ранньої осені він неохоче скидав свої плоди. Декілька хлопців вилізли потрясти. Мідний град залопотів навколо лісового богатиря і змішався з дзвінким опалим листям, на якому догорав осінній багрянець.  Учитель підняв голову догори і промовив: «Хлопці, старого дуба трясіть добре за чуба». У малюків заблищали очі. Вони подивилися на вчителя і попросили: «Степане Михайловичу, ану скажіть щось про те, як ми збираємо жолуді». Відповідь не забарилася: «Для нас настане свято, як назбираєм жолудів багато». – «Ану ще про ліс», – просили. «Люблю ліс, тут немало дубів і беріз». – «А про  птахів?» – «Крилаті птиці – наші добрі помічниці». – «А про нас можете скласти вірш?» – «По роботі, любі  діти, будем гратись і радіти».

Це було гарно, неповторно. Маленькі мрійники думали лише про вірші, тільки що складені вчителем. Вони – ці заримовані рядки – жили на їхніх устах. Ці вірші повторювали, йдучи додому, вдома передавали батькам, як найкращу інформацію, і коментували кожен такий вислів, з приводу чого він був сказаний.

В ході такої поетичної розмови хтось запитав: «Скажіть, як можна навчитися складати вірші?» – «Треба багато читати. Книжка всього навчить. А коли хочете скласти вірш, треба спочатку обдумати, про що будете писати. Наприклад, про калину. Подивіться, яка вона гарна. Найвагоміше слово виносіть у кінець рядка, потім до нього підбирайте співзвучне: калина – долина. Тоді їх об’єднуйте змістом: Цвітом вкрилася калині – і радіє вся долина».

Учні один поперед одного називали слова, підбирали до них рими, складали дворядкові вірші. Виходило кострубато й смішно.

Так минав час. Сонце звертало на сполудні. Всі з віршами, які не забували, із жолудями поверталися до школи. А по дорозі просили: «Степане Михайловичу, розкажіть, будь ласка, свої вірші про Шевченка, про Дніпро».

Ми вже пам’ятали їх зміст, бо  на уроках літератури він не раз їх декламував. Він приносив книжку з автографами письменників, з якими зустрічався у Києві, розповідав про П. Тичину, М. Рильського, В. Сосюру, про відвідування могили і музею Т. Шевченка у Каневі. Хотілося це почути ще раз.

І як цікаво було в лісі, так цікаво було по дорозі до школи. І хотілося дочекати до завтрашнього дня, коли будуть уроки української мови і літератури, коли буде заняття шахового гуртка та ігри в настільний теніс, до яких пропаґандивно був причетний наш учитель Степан Михайлович Бат.

Таким щемливим спогадом озвалася осінь уже далекого 1957 року.

Йосип КАРПІВ, директор Клубовецького краєзнавчого музею

6083844
Сьогодні
Вчора
Цей тиждень
Минулий тиждень
Цей місяць
Минулий місяць
All days
2561
4687
33947
6037591
36693
61000
6083844

Ваш IP: 35.172.217.40
Server Time: 2019-12-08 18:05:46
Счетчик joomla