Друк
Категорія: Історія школи
Перегляди: 5895

ПРОЕКТ "БАБУСИНА ШКОЛА"

Вчора я пішла до своєї прабабусі, Пронюк Ганни (1930 р.н.),  у гості, та почала розпитувати її про дитинство па про школу.

- Бабусю! Скажіть мені, а Ви пам'ятаєте, як Ви ходили до школи ?

- Аякже!- відповіла бабуся, та й почала розповідати:

- Наша школа була там, де тепер живе Кучар Іван Романович. У мене були польські вчителі Мижевська, Островський, був ще один із Полагич писався Петро Гуцул.

 

Вчилися писати ми пером на папері. Перо змочували у чорнильниці. Оцінки в нас були такі: добре” то 4 а “бардзо добре” то  - 5. В куті  класу стояли кукурудзи, коли хтось пустував, то таких дітей ставили в кут на кукурудзи та залишали в школі до вечора .

 Щотижня у нас була релігія. Пам’ятаю, як я була мала, тільки-но прийшла до школи, а там був ксьондз. Вчитель підійшов до мене, тримаючи на руках дуже великого кота, і каже:

- Ану кажи, які знаєш букви, інакше цей кіт тебе зараз з'їсть.

А я кричу: - Йой, ксьондзе, ратуй мене, бо боюсі. Тай сховаласі за ксьондза. Я ж тоді не знала, що учитель жартує. Колись було таке: хочеш йдеш до школи, а не хочеш - не йди. Ніхто нікого не примушував . Дуже багато людей було неграмотних.

Коли я запитала у бабусі скільки вона закінчила  класів, бабуся з сумом відповіла :

- Ой, дитино, я ледве закінчила 4 класи. Коли померла мама, я закинула школу. А моя молодша сестра  Марія взагалі була безграмотна.  Після смерті матері нам було не до школи , адже сім’я була велика — шестеро дітей, треба було працювати. Після смерті матері, через три роки  помер батько, ми стали круглими сиротами. Яка тут наука? А коли ми підросли,  я писала листи до брата — то всі слова писала в одну лінійку, а в кінці ставила крапку. Але мій брат Василь все одно розумів мене. От така в тебе грамотна бабуся, дитино. Але і без тої грамоти якось життя прожила. Може могло бути інакше, та я того життя не знаю. Колись не було таких розкошів, як тепер але люди були добріші,  жити було ліпше, - додала бабуся.

Я слухала бабусю, і мені здалося, що вона якусь казку розповідає. я зрозуміла, що потрібно цінувати те, що ми маємо,адже колись такі діти, як ми, не мали навіть половини з того, що є  у нас. І все одно всі були щасливими. Тепер ми щоперерви біжимо до магазину, щоб купити щось смачненьке. А колись,як казала бабуся, діти брали з дому яйце і вимінювали його в магазині на булочку.

Слухаючи бабусю, мені  шкода стало тих дітей , котрі жили колись. Адже ми тепер після школи йдемо додому, граємось,а вони мусіли йти з батьками в поле. А котрі були ще дуже малі, то їх залишали вдома самих. Хоч як важко було їм колись жити, та бабуся чомусь повторює, що тоді було краще і веселіше як тепер.

Написала Кохман Вероніка,  6 клас