Учнівський проект "Бабусина школа"

"Так, знання – це велике надбання, що ні в якому разі не пропадає даремно"

Розповідь про бабусину школу продовжує учень 7 класу Турик Олександр. Його бабуся - Бойко Марія Іванівна, ветеран нашої школи, вчителька української мови і літератури. «Бабуся навчалася в Клубовецькій семирічній школі 1950-1957 роках. Її першою вчителькою була Терлецька Стефанія Андріївна, а в 4 класі вчила Галина Петрівна. З початкових класів бабуся мало запам'ятала, хіба як приймали у піонери. Перед тим всі учні добре вивчили «Обіцянку юного піонера», бо за це ставили оцінку з читання. І тоді вже почали пов'язувати учням галстуки. Ось тут-то і все почалося.

Галстук на шию ніхто класти не хотів. Коли вчителька підходила і била прутом, то бабуся і її однокласники обвивали шию руками і лізли під парти. Почали скакати через вікно і тікати в двері. З часом галстуки їм таки пов'язали і на шкільних лінійках старшокласники стояли в них.

Класи тоді були великі: 25-30 учнів. Вчителі були дуже інтересні. Ось як бабуся розповідає про учительську працю: «Незвичайною людиною був наш класний керівник від 5 по 7 класи. Крім того, що він вчив нас різні предмети: українська мова і література, німецька мова, історія, - він грав з нами в теніс, в шашки, шахмати, вчив малювати, вчив складати вірші. Це був Бат Степан Михайлович. Що би його не попросили діти, він ніколи не казав: «Не маю часу», не вигадував домашніх обставин, а навпаки, завжди відгукувався і допомагав, навіть, з охотою. Він жив школою і віддавався їй повністю. Ніякого порушення дитячого не пропускав, у той же день відвівав учня дома, говорив з батьками.

      Ідеологія комуністичного виховання учнів у школі була чітко окреслена. Вона звучала на кожному уроці, де мали бути виховні комуністичні моменти, інакше (при перевіряючому) урок був безідейний. Треба було на мові давати комуністичні речення, ще й обов’язково бесіду треба було зразу провести, хоч 4-5 речень. Тоді урок був вартісний. Навіть учителям біології хімії, фізики, математики треба було до чогось причепити виховні комуністичні моменти. Без комуністичних ідей і вчителі, і уроки їхні були нікудишні. До таких учителів треба було приглянутися, вони ніколи не знаходилися на високих щаблях педагогічної діяльності. А учні могли мати добрі знання з їхніх предметів. Класному керівникові до планування роботи додавалися готові розділи з обов’язковими темами бесід. Відхилень від цього бути не могло.  Вчителів тримали в рамках міцно. Робота педагогів була дуже цілеспрямована зверху. Деякі вчителі, коли були сам на сам з учнями,  працювали, як вважали за потрібне.

Я, мабуть, щаслива що за все своє учнівське і вчительське життя не можу пригадати жодного випуску, щоб хтось говорив з учителів, що Бога немає. Щось говорили грішне, щось робили грішне (наприклад, на Великдень з сапами треба було вийти на город шкільний, бо приїжджали і перевіряли. В мірі потреби, але такими крайніми словами не зловживали: все ж таки боялися Бога. Навіть, перевіряючи не дозволили собі іти проти Бога. У Великодні ночі вони навіть ночували в селі, щоб побачити чи діти йдуть вночі до церкви святити Паску. Діти йшли, вони бачили і, здебільшого, вдавали що не бачать.

Навіть у тій добі комуністичного туману справжні люди, християни, не зраджували собі в найсвятішому – в любові до Бога.

   Минули роки. Росте внук. Я аж тепер з відстані десятків років ціню високо працю вчителів, що вчили мене в Клубовецькій семирічці і Тисменицькій середній школах. Вони вклали в мене такі знання, що я внукові в 7 класі можу щось допомогти з алгебри, з геометрії (я ж гуманітарник), з фізики чи з природничих предметів іноді бракує малесенької підказки, і все стає ясно, легко і просто. Так, знання – це велике надбання, що ні в якому разі не пропадає даремно.»

Розповідь своєї бабусі записав Турик Олександр, 7 клас