Kluedu.if.ua

КЛУбовецька ЗОШ І-ІІІ ступенів

Get Adobe Flash player

Середня освіта – Освітній портал «Педагогічна преса»

Йосип Карпів подивував читачів оповідками

   «Ромашкам заквітчана пам'ять» – нова книжка Йосипа Карпіва, яка вийшла цьогоріч в івано-франківському видавництві «Ярина» під редагуванням Василя Лесіва.  Автор трьох поетичних збірок − «Осене, застань мене в саду»(2011), «У зими на святі» (2013), «Близьке і далеке» (2016) − розширив свої жанрові обрії і подивував читача оповідками. Це короткі оповідання, записані з живих уст. Ці твори мають композиційні елементи і психологічні деталі, роздуми, діалоги, пейзажні замальовки рідного довкілля. І в цьому їхня привабливість. В основі змісту першого (однойменного з книжкою) оповідання – приїзд у село арґентинського туриста, українця Василя Бойка, тоді, коли в'їзд до Івано-Франківської області іноземним туристам було заборонено окупаційною владою.

 

   Йому вдалося приїхати до родини лише на одну ніч. Удоствіта гість, зігріти розповідями, викроїв час, аби побачити своє колишнє поле, з якого його батько не раз приносив додому букет ромашок. Твір насичений згадками про пережиті лихоліття.

         Наступна оповідка «Сама я ружу посадила»  про тягар життя селян-покутян за німецької та московської  окупації, їх працелюбність та унікальний дивосвіт. Інші твори – «Якщо на Різдво сніг», «Чому заговорила скрипка?», «Сірники» – мають повчальний характер. Вони відображають зв'язок людини з природою, мудрість старшого покоління, яку треба шанувати і збагачувати.

   «Ромашкам заквітчана пам'ять» −- збірка оповідок Йосипа Карпіва, вчителя, краєзнавця і фольклориста. В ній відображено різні події, які відбувалися в ХХ столітті і змінювали долі людей. Але ніщо не могло притлумити в них життєдайної сили, яка брунькувала незрадливою любов'ю до всеперемагаючої правди. Книжка – наче долековидна життєва віха для земляків-покутян, серед яких – і дорогі автору односельці.

Леся ПРОКОПІВ-ПАЛАГІЦЬКА,

член НСЖУ, м. Івано-Франківськ

         Пропонуємо читачам одне оповідання з названої книжки. 

РОМАШКАМИ ЗАКВІТЧАНА ПАМ’ЯТЬ

     Василь Бойко вийшов із двоюрідним братом на поле досвіта. Вони обидва середні ростом, гарно одягнені, простоволосі. Василь помітно старший, але ще енергійний і дужий. Ноги самі несли його стежиною попід ліс. Нарешті брати зупинилися біля ставка, на греблі.

Василеві все тут милувало очі: млаки, луги, що цвіли ромашками, дзвониками, івановими головками, пахли материнкою й молодою травою; поля, які колисалися пшеницею, зеленіли картоплею і буряками; ліс, що дзвенів, немов дивовижний концертний зал; потік, який ховався в кущах гложини, тернини, шипшини, калини, вільшини. Василь не був тут більше, як півжиття. Тут багато змінилось, і він, ніби вперше, усе вбирав очима, ловив вухами, вдихав з повітрям, а в ноги входила якась невідома сила, додавала здоров’я і бадьорості після безсонної ночі.

– Оце Панкова Яма, – Іван вказав рукою на ліс, що за ставком.

– То було наше. Над ярами родили черешні, яблуні, груші. А скільки грибів і горіхів ми винесли звідси! Під лісом була пшениця, як лава. Батько не раз казав, що тут його комора. Він особливо цінив берези й дуби. Із беріз виготовляв спиці до коліс, а дуби оберігав на хату. Ще за Польщі тут, на своєму ґрунті, він хотів будуватися. Вже й дерево вибрав, кілька дубів подарував для будівництва читальні в селі. Жаль, що його задуми загинули з приходом москалів.

– Місце, де ми стоїмо, – продовжив Іван Гнатів, – колись називалося Брідки. Тепер тут ставок, а там далі, ліворуч, поле, що має таку саму назву, а вгорі, бачиш, на галявині – вулики і вагончик. Там голова району спорудив собі дачу, яка обгороджена сіткою й охороняється. Колись давно через брід дорога йшла на Виргайки – оте пшеничне поле, що ліворуч, а далі цею дорогою мандрівники добиралися до ріки Ворони, до Соколинець, там мали відпочинок і допомогу, щоб добратися на торг до Тисмениці. А в протилежному напрямі можна вийти  на Буди і Фальчі, а далі – на центральну дорогу, яка вела до княжого Галича.

– Я пам’ятаю, – каже Василь, – звідти, з лісового схилу збігають униз п’ять потоків. А он той потік, що праворуч, має широку заглибину. А далі, за ним, батько косив траву, сушив сіно, скидав у копиці, возив додому...

– А в ту заглибину, – Іван помітно стишив голос, – енкаведисти воронком привозили зв’язаних людей, обливали бензином і спалювали. Це було, Василю, після війни. Вони всіх пастухів звідси відганяли геть. Але ми, цікаві хлопчаки, потім ходили дивитись і знаходили лише металічні ґудзики й недогорілі кості.

– Страшно таке слухати. От кати...

Брати подалися праворуч, минули ставок і вийшли на поле.

– Тут, Василю, починаються Розсічки. Назву цього поля нам розтлумачив мій Ромко, коли ми сиділи за столом...

– Саме ті пояснення, брате, підогріли моє бажання прийти сюди, бо моє поле півстоліття живе мені тут, – Василь рукою вдарився в груди. – Коли я переїхав до Арґентини, то українська громада будувала хати, церкву, школу, «Просвіту», обробляла землю. А частинам нашого поля я давав такі ж назви, які залишились у моїй пам’яті здому: Буди, Брідки, Панкова Яма, Виргайки, Вільшники, Фальчі, Боголів, Передерчина, Романова Долина... Я тепер маю змогу їх порівняти. І одні, й другі мені рідні й зрозумілі. І мають свою історію.

Василь Бойко придивлявся до всього, голубив і пестив квіти. І тішився, як дитина. Йому й тепер хотілося побігати з братом по квітучій траві, загубитись у кущах на схилах потоку і тут залишитися. Він ще перемовився словами з Іваном і біля дороги поспішно почав зривати ромашки. Коли в долоні їх було досить, сказав:

– Ходімо, брате, пора від’їжджати. До готелю треба повернутися непоміченим. А ромашки з отчого ґрунту – це посестри моєї долі. Візьму їх до свого вирію. Мій покійний батько, коли повертався з поля додому, завжди приносив з собою букет ромашок.

Брати вирушили до села. Вже підходили до крайньої хати.

– Тут живе Марія Лісничиха, та, що колись ви разом у «Просвіті» грали п’єси, – Іван показав на нову, ще не викінчену хату.

Із хати якраз вийшла жінка вже немолодих років.

– Це ти, Марійко?

– Я.

– Я Василь Бойко, пізнаєш?

– Ой Боже, скільки літ! – у голосі відчувалася незгасна життєва енергія.

– Марієчко! Яка зустріч, яка зустріч!

Злегка обнялися.

– То як живеш, Марійко?

– Літ п’ятнадцять тому повернулася із Сибіру. Відбула двадцять років: була зв’язковою УПА. Твій батько і брат загинули в Чорному Лісі. А за тобою, Василю, москалі шукали, випитували... Тепер не всі люди хочуть зі мною розмовляти – стороняться, щоб на них не падало підозріння.

– А я з Німеччини виїхав до Бельгії, а звідти в Арґентину, де вже тридцять п’ять років проживаю з дружиною, також Марією, родом із Галича.

– Чи надовго до нас?

– На одну ніч. Зараз-таки від’їжджаю. А щойно я ходив на своє колишнє поле... Подивись, які гарні ромашки, як вилиті, – вони звідти. Я повезу їх далеко, аж до свого дому, для своїх дітей Ромки і Данилка, щоб знали, яка дорога мені пам’ять про батьківську землю.

Василь на хвильку замовк. Задумався: цій людині треба сказати все найважливіше:

– Лише на одну ніч, Марійко, мені як туристу вдалося приїхати до Івана. Від його сина-вчителя я почув цікаві речі: у тому лісі, що ми називаємо Буди, було наше село з такою ж назвою. Його в ХІІІ столітті знищили монголи, коли йшли на княжий Галич. І назва, як бачиш, зовсім не від того, що мій дід мав під лісом буду. А ті яри, що ми називали Панькова Яма, – виявляється, зовсім не Панькові. Колись нечисту силу, яка вводила людей у блуд, іменували не поганим словом «чорт», а «панок». Від цього й назва лісу – Панкова Яма. Назва Розсічки походить від слова «розсікати»: там п’ять потоків розсікають територію на частини. А ми колись неправильно вживали це слово – Рушічки – очевидно, під впливом польської мови, і думали, що назва має щось спільне зі словом «груші»... Той учитель, Марійко, вміє кожну назву
пояснити і пов’язати з історією села. Він мені сподобався. Після розмови з ним я вирішив піти на своє поле, хоча й часу обмаль. Там гарно, як у раю... Я подарував учителеві зошит із п’єсою «Молодість», яку написав у Арґентині для української громади. В ній я розповідаю про організацію відділу УПА в нашому селі, про вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи. Марійко, я прошу тебе, якщо п’єса колись буде поставлена на сцені, то піди подивитися. Ти в ній виконуєш головну роль. Там пізнаєш себе і мене... Бувай здорова. Я щасливий, що тебе зустрів...

 Через декілька хвилин Марія бачила, як із села на асфальт попри її хату виїхала легкова машина. В її задньому вікні ранішнє сонце освітлювало білий букет ромашок. Недарма Василь казав, що це щемлива пам’ять про його родинну ниву.                                                                                 

      Йосип КАРПІВ

 

4351893
Сьогодні
Вчора
Цей тиждень
Минулий тиждень
Цей місяць
Минулий місяць
All days
4218
5745
16109
4297905
101940
149077
4351893

Ваш IP: 54.163.22.209
Server Time: 2018-11-21 18:18:51
Счетчик joomla