Сидячи за стареньким журнальним столиком і спокійно попиваючи чай, я раптом згадала маленьку, проте надзвичайно цікаву історію мого дядька про їхнє бурхливе дитинство.

   Була сонячна неділя. І як зазвичай, після церкви, ми з сім’єю їхали на гостини до дідуся. Щоразу як тільки заходили до хати, в очі кидався пишний стіл, а бабуся з дідусем й дітьми одразу бігли нас розціловувати. Після всіх цих ніжностей, вся наша родина сідала за стіл, проте ледь поміщались. Спочатку кожен розказував останні новини, а далі куштували бабусині пляцки.

 

    Добре понапихавшись всякою всячиною, поки дорослі розмовляли, я разом із своєю мамою й сестрою вибігали на вулицю. І якщо небо було чистим, бігли до діда Романа, щоб той витягав свій телескоп.

  Цю дивовижну штуковину він запихав у дірку в трубі паркана і ми по черзі спостерігали на кратерами на Місяці.

   Це скажу, вам, забути неможливо. З відкритим ротом, який, здається, довго не повернеться на місце, я слухала цю яскраву розповідь. І до речі, цю штуковину дідусь сконструював сам і зараз вона зберігається в музеї. Тому що це ж треба мати таке вміння, щоб його зробити. З цієї розмови я дізналася багато для себе і вона надовго залишиться в моїй пам’яті.

Марцінко Тетяна, 8 клас

Вірш Тетяни Марцінко. Читайте за посиланням...