...А на вербах колишуться потішнії діти...

   Ні, це не рядочки із поезії славетного Кобзаря, це наші школярі на перерві обліпили вербу біля школи і попали в кадр фото-рейду редколегії учнівської газети "Шкільна правда". Вербове віття стало живою гойдалкою для школяриків.  Однак ми нагадуємо, що верба одне з найулюбленіших у народі дерев. Здавна вона супроводжує людські поселення й оселі. Верби  – традиційна прикмета українського села. Древні слов'яни вважали вербу священним деревом. Природа обдарувала вербу такою гнучкістю, якої не має жодна швидкоросла деревна порода. 

   Верба – символ родинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні. 

   Коли Тараса Григоровича Шевченка відправили з Орської фортеці на заслання, по дорозі в місті Гур'єві він знайшов гілочку верби. І так нагадала вона йому далеку Україну, що поет не зміг покинути її і узяв з собою. Прибувши на місце заслання, посадив він ту маленьку лозину на неродючому солдатському городі. Та прийнялась гілочка, переборола місцеву спеку, пішла вгору і стала могутнім деревом. Уже друге сторіччя стоїть «шевченківська верба» у Форті Шевченка. А коли відзначалася 110-та річниця з дня смерті Кобзаря, звідси, з півострова Мангишлак, привезли в Україну маленьку гілочку «поетової вербиченьки». Її урочисто висадили в місті Львові, у Стрийському парку. Тепер це вже доросле дерево і як живий пам'ятник українському поетові. 
   Верба є багатогранним символом і увага до неї пояснюється тим, що вона вважається не лише символом весни, а й родючості, здоров'я, радості, життя, любові і вдячності. В Галичині про доброзичливу людину, що залишає по собі добрі спогади кажуть «За ним золоті верби ростуть».   

 Юлія Шешурак, 10 клас

Фото Надії Сондей та Тетяни Фігураш