Print
Category: Ціннісне ставлення до суспільства і держави
Hits: 1908

   Історична довідка: В історії бурхливого XX-го століття Голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце. Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його частково мали об'єктивний характер - посуха 1921 року, економічні наслідки першої світової та громадянської воєн. Але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України.

 

   Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом сталінської політичної системи проти мирних людей, проти українців як нації і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.

   Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади та забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення.

Тридцяті  

Україна. Тридцяті… Холодна стерильна імла.
Я вже майже не сплю, але вірю, що все тільки сниться:
Я – змарніле худюще дівча із глухого села
Десь на Сході, а може, і в Центрі – яка вже різниця?  

Холод лютий, як звір, пропікає мене до кісток
І судомою зводить живіт від голодної муки!..
Це остання межа, чуєш, Боже? Я майже за крок…
І коли я впаду, підхопи моє тіло на руки.  

Поклади мене там – недалечко, побіля своїх.
На потріскані пальчики дмухаю, подихом гою…
А чи є у людської душі той найвищий поріг,
За яким ти вже більше не чуєш розпуки і болю?  

Я не знаю, я просто дитина, зернинка мала
В цій звірячій машині, яку запустив сам диявол!..
Все забрали до крихти – ні двору нема, ні села,
У народу мого й на життя вже відібране право.  

Україна. Двотисячні… Місто залите в бетон.
Смітники переповнені їжею, голови – брудом.
Ти шукаєш, де можна дешевше купити «айфон»,
Напихаючи шлунок масним калорійним «фастфудом»?  

Зупинися й подумай: тридцяті, маленьке село
В коматозному голоді, кинуте напризволяще!..
Що ти знаєш про спрагу боротися смерті на зло?
Про терору червоного люту оскалену пащу?  

Та нічого… А може, і добре, що це вже – архів,
Що десь там загубилась і я у стотисячних списках…
Інфіковані душі прогресом, тому і глухі,
Не розгледиш на відстані те, що не бачиться зблизька.

Наталя Данилюк, Перегінське

 

Не дай задути в темряві свічу 

Не дай задути в темряві свічу, 
Коли затужать поминальні дзвони 
І потьмяніють золотоікони 
Від чорної розпуки і плачу. 

Не дай задути пам'яті вогонь, 
Коли змахнуть крилом ворожі круки, 
Щоб заглушити стогони і муки, 
І змити кров з оскве́рнених долонь. 

Їм не згубити істину в олжі 
І крики душ, розтерзаних безвинно... 
Бо їхня кров гірчитиме полинно 
Тим, хто життя розмінював чужі!.. 

Хто розтоптав надію чобітьми, 
Останні крихти вирвавши із хати. 
Їм перед Богом випаде постати- 
Тим, хто не зміг залишитись людьми... 

Хай затуляють вуха від плачу, 
Та правди їм ніколи не збороти! 
В цей чорний день полинної скорботи 
Не дай задути пам'яті свічу.

 

 Наталія Данилюк, Перегінське (Рожнятівщина)