Учень 11 класу Євген Пронюк досліджував історію нашого села у період Другої світової війни. З одного боку у село рвалися німці, з другого – більшовики. Кожен з них рвався, щоб поневолити наш народ. Люди хотіли волі, незалежності України. Вони вели непримиренну боротьбу проти окупантів. Страшні звірства чинило НКВС на нашій землі. Ми багато чули про армію УПА, зате мало знаємо про долю вояків-повстанців з нашого села. Євген розповідав про долю тих, яких йому вдалося знайти у архівав та розпитати у очевидців подій. Всю зібрану інформацію Євген показав у презентації та таблицях, фотографіях. Він розповідав, як створювалися криївки УПА у нашому лісі і яка їх доля. Також розповідав про ОУН , про жінок, які діяли у ній, чим займалися. Євген Пронюк витратив на ці всі пошуки історичних фактів дуже багато часу, близько пів року, а загалом історичними пошуками він займається близько двох років.

   У ніч з 22 на 23 березня 1944 року польськими бандами  спалено село Костяшин Сокальського району Львівської області (тепер Польща, гміна Долгобичів Грубешівського повіту Люблінського воєводства). Напад був дуже страшний через те що, був виконаний під кінець ночі. Банди прийшли з холмських сіл, а саме: Жабча, Сутова та Новосілок.  Загін складався кількістю зо 300 осіб, добре озброєних машиновою зброєю та гранатами. Напад тривав чотири години. На вступі поляки запальними стрілами запалили село, а відтак налетіли на село та почали мордувати мешканців села, котрі не вспіли втекти. Жертвами впало п’ять осіб, в нелюдський спосіб катованих. З них одного старого, котрий не міг втекти. Іншим ламали руки та ноги. З Костяшина банди перейшли до сі суднього села Лісок, котре також спалили та вимордували близько 100 людей. По акції в Лісках банди повернулися до своєї колонії, де відбувся на конгрес, на котрім постановили скінчити палити Хомщину, почати Галичину під гаслом "Од Сяну до Буга станє чарна смуга».

    А чи знаєте ви, що колись давно у нас у Клубівцях діяв садок? Про це я хочу розпитати свою бабусю Дрембей Степанію Іванівну (дівоче прізвище Карпів), 1950 року народження.

 - Це правда, бабусю, коли ви були маленькі, то ходили у садок? Де він був?

 - Так, онучко, у 1958-59 роках я ходила в садочок, він знаходився на території колгоспу "Маяк", біля криниці (вона, ще й досі є), там  була хатина - це і був наш садок.

  Наше інтерв'ю з мешканкою села Клубівці Досюк Михайлиною Федорівною,  дівоче прізвище Турик, 1944 року народження. Після закінчення Клубовецької семирічної школи пані Михайлина працювала у місцевому колгоспі, а потім після декрету півтори року на дерево-обробній фабриці в Івано-Франківську, відтак аж до пенсії на комбікормовому  заводі у Клубівцях. З чоловіком Досюком Романом виховали трьох доньок. Є вже онуки і правнуки. У біографії Михайлини Федорівни є такі події, які вона не може забути, вони досі перед очима у неї. Це період підпілля нашої УГКЦ. Період великих випробувань, переслідувань та боротьби за свою віру. Ці сторінки історії нашої Церкви ми маємо добре знати, а особливо тих людей і духівників, які зберегти Церкву, які пройшли крізь тюрми і мучеництва. Українська греко-католицька церква перебувала у підпіллі з 1946 по 1989 роки. Підпілля зберегло віру. 23 січня 1990 року УГКЦ була повністю легалізована в Україні. Досюк Михайлина пройшла підпілля, пам'ятає добре ті події, розказує так, ніби вони вчора вони відбулися. Бог дав сили вижити у той страшний час, а нині свідчити віру. Пані михайлина входить до молитовної спільноти "Матері в молитві", яка діє при церкві Святої Покрови Божої Матері у селі Клубівці.

   На порозі такої життєвої віхи відомий педагог, краєзнавець, фольклорист і письменник із села Клубівців на Тисмениччині Йосип КАРПІВ вклонився читачам одразу двома книжками, які побачили світ в івано-франківському видавництві «ЯРИНА»: збіркою поезій «В час вечірніх медитацій» (2020 р.) та літературно-краєзнавчими студіями «Автографи і долі» (2021 р.). Всюдисущий, непосидючий і невтомний життєлюб і трудолюб, автор своїми поважними творчими надбаннями засвідчує і власне життєве кредо:

У слові – до волі дорога,

У слові – прароду плече.

Як обрій заступить тривога,

То слово заблисне мечем.

За Українську Самостійну                                                                                    Воля Народам !

Соборону Державу!                                                                                               Воля Людині !

 

У   к   р   а   ї   н   с   ь   к   а     Р   о   д   и   н   о ! 

Х р и с т о с   Р о ж д а є т ь с я !

         Українська революція покотилася ділом по всій українській землі. Скорострільний ритм зливається з маршевим кроком виструнчених лав Української Повстанчої Армії і співає пісню слави українському народові.

         А свят вечірня зірка Різдва Христового опромінює боєві лави УПА. Український партизан зустрічає Свят Вечір з крісом в руці в бою з московсько-большевицьким ворогом за Українську Родину, за Українську   Державу.       

         В супроводі скоростріла грімко лунає коляда Української Повстанчої Армії по всій Україні. ‘’Бог предвічний народився. . ."

За Українську Самостійну                                                                Воля Народам!

Соборону Державу!                                                                           Воля Людині! 

Друзі Старшини і Стрільці ! 

Христос Рождається ! 

         І знову засніжить Вас зима – зима, що не вперше застає Вас в темнім борі, чи в чистому полі насгерці з ворогом. Збижаються свята найбільш торжественні – найбільш родинні, Рождества Христового. Скільки думок і переживань, скільки спогадів! Не засядиш Ти Друже, до Святої Вечері в люмій родиннім колі, в затишній хххх хаті. Не батько поблагословить Тебе кутею, А Старшина Твій. Не мати подасть Тобі свят вечерні страви, а щирий друг Твій. Не заколядують по всій Українській Землі гомін: ‘’Нова радість стала. . .

До 75-річчя Йосипа Карпіва

   Йосип Карпів - відомий краєзнавець та сільський літописець Клубівців, директор і творець краєзнавчого музею рідного села, поет і публіцист, лавреат премії імені Романа Федоріва, активний громадський діяч.

   Народився 5 січня 1946 року в селянській родині Дмитра та Софії Карпівих у селі Клубівці. Крім нього у сім’ї зростав син Іван (1940-2007). Молодшого сина батьки нарекли Йосипом, бо так звали діда і тому, що третій день Різдва це свято Йосифа Обручника. Саме рідне село стало тим осередком, де він наповнив серце красою рідної землі. І хоч у житті Йосип Карпів ніколи не цурався сільської праці, усе ж стежина долі привела його на зовсім інше поле, на якому він уже й трудиться більше півстоліття. 

   Це поле історичне та поетичне, архівне й літописне, царина пізнань і досліджень. І тут Йосип Карпів виорав чимало важких перелогів, засіяв благодатну ріллю та зібрав щедрий урожай, і то не один.

І. За польщі 

Іван Миколайович Івасюк народився 1916 року в Клубівцях Тлумацького повіту Станіславської (тепер Тисменицька МТГ Івано-Франківської) області. 1923 року пішов до Клубовецької школи, у ній провчився два роки і перейшов на навчання в Тисменицю, де закінчив 6 класів. З Тисмениці – в Тлумацьку гімназію, її закінчив зі своїм товаришем Іваном Палагіцьким (у майбутньому священник) 1934 року. Через скрутне матеріальне становище в родині навчання не продовжив і 1930-ті роки працював дорожнім робітником.

Іванова мама Ганна Миколаївна Івасюк (з дому – Дячишин) родом з сусіднього села Надорожна, займалася домашнім господарством. Померла 1938 року. Батько – Микола Онуфрійович Івасюк був членом товариства «Січ», двадцять років працював на залізній дорозі майстром, там добре платили. Загинув 1927 року. В дідуся Онуфрія Івасюка (біля колії) збиралися січовики, вони мали свою бібліотеку, хоругву малинового кольору із написом «Січ у Клубівцях». Над полотном прив’язували синьо-жовту ленту. Січові збори розпочинали піснею «Гей, там на горі січ іде». У «Січі» людей готували до того, щоб у певний час були готові збудувати свою державу. Коли у Першій світовій війні Австро-Угорська імперія розпалась, січовики зі зброєю в руках взялись творити Українську державу. Однак їхні наміри не здійснилися. Після цього товариство січовиків у селі не відродилося.

Молодий Іван Івасюк брав науку від батьків-дідів, тому з юних років включився в життя села – був активним членом товариств «Луг» (1929-1934),  «Каменярі» (1932-1939) та Читальні «Просвіти». 1934 року вісімнадцяти річний Іван на повітовому здвизі усіх місцевих каменярських товариств у Тлумачі брав участь в спортивних змаганнях, зокрема у футбольному матчі між дружинами «Чайка І» і «Чайка ІІ» з «вислідом» 3:2 та пробігу на дистанцію 100 метрів, у якому зайняв І місце (12 секунд). В 30-х роках І. Івасюк, оженився з Катериною Йосипівною (з дому – Мисик), яка також була активною учасницею товариств «Луг» та «Каменярі», у будинку Івасюків Каменярі проводили збори, репетиції, співали пісні. В 1937 році у Катерини з Іваном народився син Йосип, а через три роки – донька Ганна.

Іван Івасюк з юнацьких років товаришував з односельчанами Федором Лещуком (заступник коменданта сільської ОУН), Дмитром Досюком (комендант сільської ОУН, керівник товариства «Каменярі»), Дмитром Бойком (член ОУН, у майбутньому особистий охоронець Степана Бандери), двоюрідним братом Теодором Рекетчуком (член ОУН, у майбутньому вояк Карпатської Січі та зв’язковий між УГВР і АБН та ЗЧ ОУН), Йосипом Михайлишиним (член ОУН, навчався у місті Подєбради (Чехія) на священника, розстріляний гестапо 1942 р.), Миколою Пронюком (член ОУН, у майбутньому чотовий УПА і провідник Клубовецького Куща), Василем Канюком (член ОУН, у майбутньому курінний пропаґандист УПА) та іншими, що вже були чи у майбутньому стали членами ОУН та вояками УПА. У 30-х роках Іван з Федором Лещуком, Дмитром Досюком та ще іншими хлопцями вечорами перед святом Купала їздили возом в урочище Коростівну, щоб побачити, як цвіте папороть. Їх заполонили слова «Папороті цвіт, хто тебе дістане, той здобуде світ». Вони там проводили не одну ніч, але того цвіту не побачили, бо він цвіте раз у сім років. Пізніше як той цвіт, вони хотіли побачити вільну Україну.

У 1938 році друзі залучили Івасюка у Клубовецьку сільську ОУН (комендант Дмитро Досюк), він належав до п’ятірки Федора Лещука. Тоді організація з Івасюка членські внески не брала – тільки починав ґаздувати, а жив не заможно.

Надихнувшись подіями, які повстали у Карпатській Україні, оунівці вчились воєнній справі, накопичували військову силу та готувались підняти повстання в тилу, коли Німеччина нападе на Польщу. 13 квітня 1939 року Польські каральні органи дізнавшись про існування у Клубівцях підпільної націоналістичної організації розв’язали у селі «Просвіту», «Каменярів» та кружок «Рідної школи». Проте це тільки зміцнило позиції ОУН та КПЗУ.

І так 1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, 10 вересня без оголошення війни СРСР втрутився у війну, і 4 жовтня Гітлер оголосив про закінчення «Польської операції», Польщу поділено між СРСР і Німеччиною. 17 вересня 1939 року радянські військові частини були у Клубівцях.

Сільській ОУН не вдалося реалізувати задумане у період війни, бо ніхто не розраховував на участь у ній армії СРСР, яка діяла дуже швидко. Народ ішов за червоною армією, бо сприйняли її за українську, а оунівці розгубились і нічого вжити не змогли. Ініціативу взяв Дмитро Досюк, і націоналісти створили у селі робітничу гвардію (міліцію). Вони наказали людям здати всю вогнепальну зброю. В колишньому панському дворі відбувся збір рекрутів із п’яти сіл (більше двохсот осіб), їх розквартирували по селі, з ними займалися 3-4 інструктори. Офіційно їм говорили одне, а неофіційно – то, що вони в майбутньому стануть борцями за Українську державу. Цей хід зумовлений тим, що більша частина ново мобілізованих перед війною членів ОУН не мала зброї та військового вишколу. Люди обрали головою сільської ради Дмитра Досюка, а секретарем Івана Івасюка. Також була думка, що Червона армія відступить з окупованих територій і потрібно готувати самооборону від поляків, які убивають всіх українців на шляху. Тоді побутувала помилкова думка, особливо серед тих, що служили у війську польському, що польська армія спроможна дати відсіч і німцям і радянській армії. Якось у селі почули зі сторони Галича сильні вистріли, люди між собою говорили, що то Августин Волошин домовився з Німеччиною і Карпатська Україна разом з ними наступає, а Червона Армія відступає. Говорили, що в Станіславі оголошують про відступ Червоної армії.

Клубівчани готувалися до зустрічі Червоної армії, робили фестон. Марія Євчук (1902-1977) пошила синьо-жовтий прапор, а інші жінки підготували червоні бинди. Все село вийшли на дорогу (коло могили) вітати визволителів з квітами й українським національним стягом. В історичному нарисі про Клубівці, написаному Дмитром Федоровичем Пронюком (1928-1986) у 1971 році, читаємо:

«При приїзді Червоної Армії люди села стрічали помахами рук і шапок і все сільське населення вийшло на дорогу стрічати визволителів. Солдати давали дітям олівці, зошити та інші подарунки, які можливі в армійських речах. В однім із зошитів було написано «Браття Галичани, не радійте, тоді будете радіти, як синьо-жовтий прапор замайорить над Києвом, Харковом, Львовом!» Цей зошит підняла дівчинка Левандовська Катерина і дала своєму батькові, за що його разом із сім’єю вивезено в сибірські землі».

 «Населення було збудорожене, одні ішли «за», одні «проти». Всі були стривожені подіями і застрахані діями чекістів, і так як назрівала війна з німцями, ждали воєнних подій і змін, по суті справи приходу німецької армії. Хто служив у Польському війську, то або прийшов, або пропав безвісті».

Після приходу радянської армії в школі мали відбутися збори. Зібралися люди. На лави сіли Дмитро Досюк, Іван Івасюк, інші хлопці та політрук Куценко з району. Політрук каже:

– Дєвчата, заспєвайтє українську пєсню.

Жінки заспівали «Не покидай, козаченьку,  рідненького батька».

– Заспівайте «Вже воскресла Україна», – порекомендувала одна з дівчат.

Почали співати.

– Что ви пойотє? Нє надо! Нє надо! – зупинив їх радянський ідеолог Куценко і спонукав зняти синьо-жовті прапорці. «У нас єсть другой гімн і другой флаг».

– Заспівайте, що Лейба воскрес, – тихо промовила інша жінка.

– А что такоє Лєйба? – допитується політрук у Д. Досюка.

Досюк, щоб врятувати жінку від напасті, пояснив:

– То був такий пан у дворі.

– Да, пан нє воскрєснєт, – заспокоївся Куценко.

– А хіба Україна воскресне? – запитала жінка.

– Совєтська, – уточнив політрук.

З приходом радянської влади (до листопада 1940 року) Іван Івасюк, як агент ОУН працював секретарем Клубовецької сільської ради, після цього перейшов на роботу бухгалтером у Тисменицьку райспоживспілку. Енкеведисти дізнались про існування у Клубівцях ОУН, яка вже готувалась до нової війни. Іван Івасюк взнавши про наміри каральних органів арештувати націоналістів, негайно сповістив друзям про умисел НКВС, проте вони не ховались – знали, що сім’ю тоді  депортують, а господарство конфіскують. Вечором 8 жовтня 1940 року більшовики заарештували у селі 10/30 членів сільської ОУН, зокрема Федора Лещука, Дмитра Досюка, Миколу Палагіцького, Івана Старчука, Івана Рекетчука та інших. Сам І. Івасюк тоді уник арешту, бо його не видали і він був на державній посаді, а будинки, де живуть «вороги народу» показув енкеведистам новий голова сільради Карл Вів’юра. Усіх арештованих патріотів в час відступу ЧА співробітники НКВС розстріляли в катівнях тюрми і поскидали у Дем’янім Лазі.

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Того дня вночі Клуібвці стривожили вибухи бомб, скинутих німецькою авіацією, щоб пошкодити залізничну колію, яка йшла через село. Одного вечора з літака запалено сільські хати. Все було у вогні. Місцеві новобранці, яких узяли до армії, дезертирували. Більшовики таких розстрілювали. За директивою ОУН, на заході України почалося захоплення і проголошення української влади. Тоді в сутичках з повстанцями на Таборищах загинуло 5 червоноармійців. Клубовецькі націоналісти захопили владу у селі. Створили свою управу та поліцію, її начальником був Ілько Лук’янович Турик, головою управи – Йосип Гаврилович Карпів. Землевпорядником та заступником голови – Петро Євстахійович Ткачук. У Тисмениці та Клубівцях відбулись багатолюдні віча. Іван Івасюк та Ілько Турик ініціювали висипання високої могили борцям за незалежність України. Могила увіковічнювала пам’ять про репресованих у 1940-1941 роках членів сільської ОУН, а також у честь проголошення Української держави 30 червня 1941 року. В роботах брали участь рідні загиблих, молодь. З приходом німців – будували вночі, таємно. Землю возили підводами. Могила виросла висока, а землю досипали ще 2 роки. На хресті вирізьбили тризуб. Коли червоні повернулися, могилу зруйнували. Відновили її 1990 року.

4-5 липня 1941 року німці зайняли Клубівці. Незалежність невдовзі була «прикрита» і почались нові репресії. Іван Івасюк залишався вдома без роботи. В грудні 1941 року німецька влада почала виловлювати і вивозити людей, які працювали в радянських установах, на роботи в Німеччину, у число яких підпадав Іван Івасюк. Він був змушений переховуватися два тижні у своїх родичів у сусідньому селі Надорожна. Тоді у Клубівці повертається Іванів двоюрідний брат Теодор Олексійович Рекетчук, який тоді працював у Львові начальником комісаріату української поліції. Теодор розповідає Іванові про свою роботу та про намір іти на навчання в офіцерську школу. Він же пропонує Іванові стати на службу в українську кримінальну поліцію та їхати з ним у Львів. У грудні 1941 року Іван вирішив їхати до Львова, щоб уникнути вивозу та репресій. Жив у Теодора біля двох тижнів. Дізнався про те, що німецька влада проводить набір на курси слідчого складу кримінальної поліції. Іван відправляється в дирекцію кримінальної поліції міста Льовова і проявляє бажання вчитися. Його наміри задовільнили, і в той же день, 5 січня 1942 року, його з командою 50 чоловік відправлено на курси в місто Рапка Краківської області. Там зі 150-ма чоловіками він завчає такі дисципліни:

  1. Польський кримінальний кодекс – викладач – полковник Стано (поляк, з Кракова);
  2. Криміналістика – викладач – підполковник Піднесінський (поляк, з Варшави);
  3. Процесуальний кодекс – викладач – капітан Климович (поляк, з Варшави);
  4. Інструкція поліції – викладач – поручник Ручинський (поляк, з Варшави)
  5. Графологія – викладач – професор Попелецький (поляк, з Варшави);
  6. Дактилоскопія – викладач – Одер (німець);
  7. Стройова та фізична підготвка – викладач – цюкфюрер Рот (німець).

Курси тривали три місяці, кожного дня по 9 годин. В школі української поліції платили стипендію. Іван одержував 240 злотих у місяць і безкоштовне харчування, а також перше обмундирування (форма з французького сукна зразка німецького рядового солдата). Після закінчення школи Івасюку присвоєно звання капрала, і 1 квітня 1942 року його направлено у Львів на роботу. Тут він обіймає посаду в третьому комісаріаті міської поліції. Іван, як ще ярий працівник, був закріплений до старшого слідчого Юзефа Чорника, літ 57 (поляк, з Самбора). Провадить малі слідства (підробка грошей, махінації, присвоювання і т. д.). За півтора місяця з Юзефом розслідує біля 10 справ, які передає в суд.

20 травня 1942 року дирекцією міської поліції Львова Іван Івасюк переведений на роботу в Тернопіль, де також працював у розшуку міської кримінальної поліції – перші два місяці разом зі старшим слідчим, а потім – самостійно. В Тернополі Іван стикається зі страшними речами, які творили німці: масові єврейські погроми, гетто, вивіз людей на роботу в Німеччину.

Іван здружується з комендантом пошукового відділу поліції Володимиром Бойком (псевдо Чорник), 32 років, уродженцем села Чорнихівці Збаразького району Тернопільської області. Вони розмовляли на політичні та інші теми, висловлювали невдоволення політикою німців як окупантів та їх знущанням з місцевого населення. Володимир Бойко сказав, що німці обіцяли ОУН надати допомогу в створенні самостійної України і обманули, що ОУН повинна боротися за самостійність України власними силами, і що в цій боротьбі всі свідомі українці повинні допомагати ОУН. Це єдина організація, яка здатна врятувати український народ.

У вересні 1942 року В. Бойко сказав І. Івасюку, що з ним хоче зустрітися одна людина. На третій день по цій розмові Володимир привів до Івана в гуртожиток референта СБ Тернопільського обласного проводу ОУН Василя Ґоянюка «Максима», який розпитав Івана про його освіту та політичні судження, каже про те, що ОУН зараз розширює свій вплив і ставить собі завдання об’єднати весь український народ для боротьби за самостійну Україну. По цім пропонує Іванові активізуватись в ОУН. Іван відповідає згодою. В. Ґоянюк дав Івану перше псевдо – Ярко.

З вересня 1942 Іван Івасюк знову відновив зв’язок з ОУН і працює в гестапо як агент (розвідник) СБ обласної референтури СБ ОУН. Основне його завдання як розвідника – встановлювати і попереджати керівництво ОУН про заплановані німцями репресії на учасників ОУН, облави, насильні мобілізації на каторжні роботи в Німеччину. Для здобуття інформації Івасюк використовує різні методи, навіть випивку в їдальні. Коли гестапівці п’яні, сідав ближче і вислуховував розповіді. Був один характерний випадок: якось вечором напились двоє гестапівців, і в цей же вечір приїхали в Тернопіль працівники гестапо зі Львова. На питання, чому приїхали гестапівці з Львова, оп’янілі відповіли, що завтра буде велика облава в селі Отрусів Тернопільської області. Про це Іван негайно проінформував «Максима», але все ж у результаті проведеної облави німці розстріляли трьох націоналістів і 9 цивільних людей.

В березні 1943 року Іван їде в Львів, де проходить тритижневі курси дактилоскоп-фотографії, повертається до Тернополя і пробуває за тією ж спеціальністю в поліції. Так він працював розвідником до лютого 1944 року.

Німці під натиском Червоної Армії відступали. За розпорядженням «Максима» Іван Івасюк залишає службу в кримінальній поліції і направляється на Волинь. Німці розшукували втікача, а 4 лютого 1944 року в Станіславі (Івано-Франківську) розстріляли 10 членів ОУН (самостійників), серед них оголосили Івана Івасюка з Клубівців.

Вночі з Тернополя Василь Ґоянюк відводить Івана у село Русалінка, потім передає його з інформаційним пакетом зв’язковому. Таким чином через зв’язкових по станицях 2-4 лютого 1944 року Івасюк прибуває в район містечка Костопіль (зараз Рівненський район Рівненської області) до розташування школи пропаганди ОУН в лісі недалеко від цього ж містечка. Там проходить півторамісячний вишкіл, де вивчали такі дисципліни:

  1. Структура ОУН
  2. Методи пропаганди
  3. Історія України та історія ОУН
  4. Фізична культура

Керівником цих курсів був «Тополя», а також два інструктори – «Швидкий» та «Шпак». Після закінчення навчальної програми всі учні, а це 180 чоловік, залишались у цьому ж лісі до березня.

У квітні випускників школи розділено на групи по 18-20 осіб та поставлено їм конкретні завдання. «Ярко» від керівника школи «Тополі» одержує під своє командування 18 озброєних чоловік і завдання пробиратися в східні області України, де проводити просвітницьку роботу серед цивільного населення та створювати організації українських націоналістів на місцях. По короткому виступі члена центрального проводу ОУН Миколи Лебідя він же «Максим Рубан» групи відправляються в рейд, у ході якого Іван Івасюк змінює псевдо на Арсен.

Спочатку Вінницька область. У районі Шепетівки група зустрічає одного з провідників ОУН Вінничини – «Лютого», який водив групу по всій області, забезпечував харчування і квартирування. Він добре знав усі села, знав у кожному селі всіх оунівців і сам з ними зв’язувався. Агітація проходила в такій формі: вночі група заходила в село. Скликали людей до однієї з хат, і тоді хтось із групи виступав перед населенням. Основна ідея виступу – боротьба за створення Української Самостійної Держави. У селах кожен виступав по черзі. Так особисто Іван Івасюк провів біля 30-ти виступів. У Вінницькій області група перебувала чотири місяці, до серпня 1944 року. У зв’язку з насиченістю військ червоної армії довелося піти в підпілля і припинити діяльність на один місяць. В серпні «Лютий» передав групі доручення прибути до Білої Церкви (Київської області), де мають зібратися всі агітаційні групи. В кінці місяця група прибуває на місце призначення. Там пропагандистів зустрічає «Максим Рубан» з групами, які проводили агітацію в Житомирській та Кам’янець-Подільській областях.

Тут Іван Івасюк через хворобу просить в Миколи Лебідя відпустки додому, і він дає згоду. При цьому ще дав наказ зустрічатися по дорозі з провідниками ОУН (не нижче повітового), усно передати доручення, щоб усі учасники ОУН та УПА зі східних областей України, які є на території західних областей, поверталися на рідні землі і провадили боротьбу там. Окрім того, «Арсен» має доручення від Миколи Лебідя при переході через Тернопільщину передати написаний ним лист будь-кому з команди обласного проводу ОУН. Отримавши завдання Іван зі зв’язковим «Шрамом» вирушає в дорогу.

У вересні Іван прибуває в Тернопільську область, заходить в село Козівка, де за допомогою зв’язкової виходить на повітового провідника ОУН «Богдана» і передає йому усне розпорядження та повідомлення від Лебідя. 25-26 вересня 1944 року Іван Івасюк прибуває у рідні Клубівці до свого дому, де міняє псевдо. Відтепер він – Нестор.

Через декілька днів відпочинку Іван зв’язується зі станичною села Катериною Бойко «Зіркою». Через неї контактує з районним провідником ОУН Тисмениччини Миколою Савиком «Бажаном», якому повідомляє, хто він є. «Бажан» у відповідь обіцяє, що узгодить питання, і як тільки буде вільна посада, візьме його для роботи в районному проводі ОУН. Іван залишився дома і лікувався.

На початку жовтня 1944 року в Клубівцях дізнались про повернення Івана Івасюка і чоловіки почала гуртуватися до нього. Тоді під його рукою почалось формування Клубовецького Куща Самооборони (ККС).

Попри скрутну ситуацію з чоловічими кадрами в селі залишились ті, хто переховувався спочатку від вивозу в Німеччину, а пізніше від мобілізації в Червону Армію. Вони і стали основою новоствореного Куща. Станом на грудень 1944 року боївка Клубовецького Куща (КК) нараховувала понад 21 чоловіка: Баб’як Йосип Семенович «Вихір» (1916-1947); Баб’як Микола Дмитрович «Карий» (1916-1990); Баран Микола Миколайович «Сокіл»  (1911-1945); Барчук Василь Олексійович «Чайка» (1922-1945); Бойко Іван Олексійович (1907-1970-ті); Бойко Йосип Дмитрович «Вовк» (1924-1985); Грушецький Михайло Дмитрович (1916-?); Івасюк Михайло Миколайович «Рен», «Білявка» (1918-2005); Ковальчук Василь Михайлович «Ворон» (1922-1978); Молощак Василь Дмитрович «Крук» (1912-1945); Пронюк Микола Васильович «Прут» (1916-1945); Рекетчук Василь Олексійович «Яр», «Блиск» (1927-1964); Ручкан Микола Миколайович «Бурлака» (1914-1949); Сенюк Федір Семенович «Дир» (1917-1947); Слупський Василь Петрович «Голуб» (1922-1972); Старчук Олекса Васильович «Чумак» (1915-1962); Турик Василь Семенович «Ярема», «Голуб» (1923-1987); Федорак Василь Федорович «Голуб» (1927-1947); Федорак Дмитро Йосипович «Беркут» (1922-1990); Шіляк Іван Федорович «Дуб» (1923-1948).

Мобілізацію проводили двома способами: а) диким; б) організованим – жіноча станиця ОУН подавала проводу куща список придатних для служби в самооборонній кущовій боївці, потім на нараді список аналізували і узгоджували. Після цього до призовників приходило 2-4 вояків куща з пропозицією вступити у Клубовецький Кущ Самооборони. Коли новобранець погоджувався, йому наказували з’явитись наступного дня в лісі або у будинку станичної. Там провідники куща давали рекрутам псевда і видавали озброєння.

Основні хвилі мобілізації відбулися у вересні (коли формувався кущ) та листопаді (коли будували криївку) 1944 року.

Аналіз показує, що при мобілізації у КК провід звертав увагу на 5 аспектів:

  1. Освіта – 21/21 мали як мінімум початкову школу (2-4 класи).
  2. Спортивно-патріотична підготовка – 9/21 були учасниками товариств «Каменярі» або «Луг».
  3. Військова підготовка – 7/21 мали вишкіл.
  4. Фізичні дані – всі вояки спортивної статури, ростом більше 170 см.
  5. Середній вік – 24-25 літ, наймолодшому – 17, найстаршому – 34.

*

Іван Івасюк «Нестор» розбудовує структуру та готує чоловіків до збройного виступу. До листопада 1944 року усі вояки Куща перейшли на нелегальне становище.

Зброю збирали на полях битв радянсько-німецької війни та серед цивільного населення, за пошук, зберігання і стан зброї відповідав збройний референт – Іван Івасюк. Станом на січень 1945 року Клубовецький Кущ мав на озброєнні 2 угорських кулемети (31М Солотурн) і 1250 патронів до них, 17 гвинтівок і 2500 набоїв до них, три автомати (ППШ-41, ППС-43), 40 ґранат і 3 пістолети.

Найбільш поширеним зразком однострою рядового стрільця боївки Клубовецького Куща було:

       Стрій

  1. Німецька шинель.
  2. Радянські чоботи.
  3. Червоноармійський ремінь.

Всі ці елементи (як і зброя) були трофейними, інші елементи строю (штани, сорочка та інше) були з цивільного одягу і самошиву. Багато військового обмундирування залишили в полях панічно втікаючі німці.

       Озброєння

  1. Гвинтівка (радянська – Мо́сіна-Нагана, або німецька – Маузер 98).
  2. Боєкомлект до гвинтівки (30 куль) 7,62×54 мм. , 7,92×57 мм.).
  3. 2 бойові ґранати (радянська РДГ – 33 або німецька М — 24).

Провідник Куща «Нестор» (Іван Івасюк) носив форму німецького солдата (її видали на курсах у Кракові) та армійських кожух, він неабияк виділяв його, як провідника. Озброєння: пістолет «Вальтер», який отримав у поліції, та автомат, що йому видали на курсах пропаганди ОУН. Його досі часто називають офіцером і помилково вважають, що він закінчив офіцерську школу ОУН. 

*    

9 листопада 1944 року року 60 більшовиків зробили в Клубівцях облаву, спіймали 27 чоловіків та забрали до Тисмениці (частину з них забрали у червону армію, частину відпустили). Облави стали настільки повсякденними, що люди різними жестами та знаками попереджали один одного, хата в хату про прихід більшовиків. Про облави у селі попереджала своя людина в НКВС. Їх зазвичай проводили вночі, більшовики для облав залучали великі спецзагони НКВС, інколи більше 100 чоловік. Під час облав більшовики шукали підпільників, їхніх родичів, грабували збіжжя. Люди тікали у ліс, робили в господарствах криївки (на стриху, в сіні, стодолі, насипах гною, кукурудзах, пивницях, ховались у бамбетлях). У будинках залишались лише старі – їх менше чіпали.

Тоді, у листопаді 1944 року, щоб уникнути розгрому Куща, (пам’ятаючи арешти членів ОУН Дмитра Досюка 1940 р.), повстанці викопали криївку у лісі, урочище Вербовий Провал (від Трачки уверх проти течії потоку, під Полінов), яка вміщує до 15 чоловік. Криївка викопана в землі, укріплена дерев’яними колодами, зверху накрита листям. Вода з потічка затікала в середину і витікала. В схроні було кілька кімнат, де можна було зварити їсти, помитися. Кухню мали залізну, у криївці готувала кухарка Марія Лесюк «Циганка». Палили вночі лише в похмурий день, коли хмарно, щоб не було видно диму. Дим виходив через комінок догори. Світили у криївці лампами. На охороні криївки-штабу постійно було двоє вартових стрільців, які через 12 годин мінялись. Окрім того, виставляли вартового над селом, котрий наглядав чи не наступають ворожі війська. У випадку, якщо ворог через село переходить (йде на сусідні села), надсилали зв'язкового для негайного інформування осередку ОУН і населення.

Покидати місце постою суворо забороняли, проте чоловіки відпрошувались у провідника «Нестора» і ночами приходили до батьків, жінок та дітей. Але удома про свою діяльність кущовики нічого не розповідали – військова таємниця.

Про події в Клубівцях доповідали зв’язкові та організована референтура інформаторів, які в усній формі звітували керівництву Куща 1-2 рази на тиждень (при потребі частіше) про присутність військових підрозділів ворога в селі, з якої сторони приходять, маршрут руху, розташування, чисельність, озброєння, мета приходу, а також про діяльність гарнізону, кого шукають співробітники МДБ, МВС, НКВС, до кого вони заходили, кого викликали на допити в район, хто зголосився (прийшов з повинною) в більшовицькі каральні органи, які політичні настрої в населення, що говорять і які заходи проводить радянська влада.

VIIІ. Військовий вишкіл у Клубовецькому Кущі

Для військової підготовки Іван Івасюк «Нестор» звернувся до Миколи Пронюка «Прута», ройового сотні «Чорного». Микола Пронюк повернувся в Клубівці на засадах вишкільного референта Куща, у якому з 21 особи лише семеро мали військовий вишкіл. Вчилися військової справи щоденно, окрім того «Нестор» з «Прутом» прописали трьохденний курс, на котрому рекрути опрацювували:

  1. Стройову підготовку
  2. Матеріальну частину гвинтівки радянського зразка
  3. Матеріальну частину гвинтівки німецького зразка
  4. Матеріальну частину кулемета угорського зразка

ІХ. Політично-моральна підготовка у Клубовецькому Кущі

Вояки склали присягу визволити Україну або померти у боротьбі за неї. А якщо доведеться попасти в полон, то мовчати до скону, бо у ворожих руках помилування не буде.

27 листопада 1944 року було опубліковане чергове звернення уряду УРСР про добровільне припинення збройної боротьби і явку з повинною. Тим хто покається обіцяли захист «радянського закону». У зверненнях також залякували населення, яке надає допомогу підпіллю харчами, одягом. Це звернення прочитав для кущовиків І. Івасюк, але ніякого впливу на вояків воно не склало – не вірили і не зрікались присяги.

Тяжка боротьба наших партизанів постійно супроводжувалась піснею (як у селі, так і серед вояків), виділю цю записану у жителів села Клубівці:

Сиджу я в лісі під кущами,

Кущами вітер шелестить.

Який чудовий тихий вечір,

А я в неволі мушу жить.

 

Схилившись на суху березу,

Стоїть невільник молодий,

В ріднім селі почув я співи,    

А серце рветься із грудей.

 

Я всі дороги добре знаю

І сам потрафлю до села,

Лиш банда польська і совіцька

Невільний крок мені дала.

           

Колись дівчата, був я з вами,

Весело жилося мені,

Тепер сиджу я у Провалі,

То й з милою ся бачу в сні.

 

Колись дівчата, був я з вами,

Весело проходив нам час,

Тепер сиджу я та й думаю

Про рідне село і про вас.

Іван Івасюк розумів важливість націоналістичної пропаганди та просвіти. Тому приділив цьому окрему увагу. Він проводить ряд зустрічей з районними провідниками ОУН Тисмениччини, зокрема з референтом СБ Романом Кобзою «Потапом», воєнним референтом «Лемком», районним референтом пропаганди «Олехом», районним провідником ОУН Миколою Савиком «Бажаном», підтримує зв’язок з клубовецькими націоналістами, які ведуть боротьбу в інших теренах, зокрема з Василем Канюком «Богуном» (вояком куреня «Різуна»), Миколою Литвинцем «Степовим» (організаційним референтом на терені Станіславщини), Григорієм Чабаном «Тирсою» (окружним референтом Служби Безпеки) та іншими. Розповідав провідник і про свій шлях, про навчання у кримінальній поліції, про Тернопіль, Львів, про те, як утікав від німців і проходив вишкіл на Волині. Читав націоналістичну літературу: журнал Станіславського повітового проводу ОУН «Гомін волі», видання обласного проводу ОУН, вісті української інформаційної служби, книгу «Історія України» львівського видання, яку купив за Польщі в 1939 році. Кущовики читали книги – історичні, релігійні і художні. Деякі з цих матеріалів зберігаються  в ГДА УСБУ ІФО, у архівній кримінальній справі 8235.

Х. Побудова зв’язку між Клубовецьким Кущем та мережею ОУН

У селі та криївці часто квартирували провідники ОУН та УПА. Для їх охорони і супроводу проводом Куща створено відділ спецкур’єрів із 5 чоловік: Василь Барчук «Чайка», Йосип Бойко «Вовк», Василь Турик «Ярема», Дмитро Федорак «Беркут», Іван Шіляк «Дуб». І. Івасюк кожному із них окремо призначив села, а у них показав будинки, в котрі приводити провідників. Окрім спецкур’єрів, організовано мережу зв’язкових (13 чоловік) у сусідні станиці та райпровід ОУН:

            До районного проводу ОУН

  1. Бойко Марія Дмитрівна
  2. Федорак Анна Лук’янівна
  3. Федорак Анна Миколаївна

            У Вільшаницю

  1. Микола Баб’як «Крук»
  2. Йосип Бойко «Вовк»
  3. Іван Шіляк «Дуб»
  4. Дмитро Федорак «Беркут»
  5. Микола Ручкан «Бурлака»

            У Милування

  1. Йосип Бойко «Вовк»
  2. Микола Ручкан «Бурлака»
  3. Василь Турик «Ярема»
  4. Дмитро Федорак «Беркут»

            У Погоню

  1. Василь Барчук «Чайка»
  2. Василь Молощак «Крук»
  3. Олекса Старчук «Чумак»
  4. Василь Слупський «Голуб»

У селі Погоня був пункт зв’язку між Клубовецьким Кущем, самооборонним кущем «Марка» та Тисменицьким районним проводом ОУН. Через пункт, законспірований у будинку Равлюк Анни, переходили штахети, секретні штахети із донесеннями, документи, переписки та накази низовим організаціям. Їх між селами передавали зв'язкові Марія Ільківна Марчук «Наталка» і Катерина Петрівна Качурак «Варвара». У пункті перебував секретар районного військовика – Ярослав Волощук «Сумний», організаційний референт Микола Кдюнь «Юрко», організатор-господарчий районної боївки ОУН – Володимир Волощук «Остап» та їх боївкарі-охоронці «Сумний» і «Остап».

ХІ. Пошук союзників та розширення впливу

Через Тлумацького повітового пропагандиста ОУН Михайла Водославського «Аркана», родом з Надорожної, Клубовецький Кущ наладив співпрацю із станичною боївкою ОУН його села, що під його ж керівництвом налічувала понад 16 стрільців. Вони мали декілька криївок, у одній, що викопана в криниці, машинкою друкували революційні листівки. Продовольство та обмундирування постачала жіноча станиця ОУН. Озброєння: 2 автомати ППШ, 6-8 гвинтівок, ручний кулемет та ґранати.

*

 Вже на початку зими 1944 року совіти поставили гарнізон у Клубівцях (30 солдатів). Усвідомлюючи кількісну перевагу ворога, Кущ вирішив знайти спільну мову з українцями в складі червоної армії, які розуміли мету боротьби ОУН та УПА. Сторони пішли на зустріч та встановили договір, за яким червоноармійці та повстанці не будуть нападати одні на одних. Такий договір був дійсний до операції «Червона мітла». Гарнізон-блокада у селі стояла з 1944 по 1948 рр. Їхня кількість коливалась, 30-15-10 червоноармійців (солдати 1-го Українського фронту – артилеристи, кулеметники, прикордонники та інші ряди військ). Більшовики постійно проводили ротацію солдатів, бо вони встановлювали зв’язок з Клубовецьким Кущем. У селі було кілька бункерів (в лісі й на подвір’ях), які більшовики використовували для провокацій та сховку награбованого. В гарнізоні влаштовували п’янки та гуляння, на які кликали дівчат та хлопців з надією щось випитати про підпілля. Тих, хто з совітами спільного гуляння не мав, постійно викликали на допити у гарнізон або РВ НКВС Тисмениці і Тлумача.

*

Голову сільської ради та її працівників Кущ не тероризував, а налагодив з ними зв’язок і підпорядкував собі. Посадовці сільради проводили збір харчів, одягу, грошей, окрім того, вони інформували, про що говорять в райкомі, про діяльність більшовицького гарнізону.

Основною діяльністю Клубовецького Куща в період осені-зими 1944 року було вивчення військової справи – підготовка для влиття в сотню УПА «Чорного» або створення власної. Кінцевим задумамом – відновлення Української держави, як вони розраховували – за підтримки нападу Сполучених Штатів Америки та Великої Британії на СРСР. У той час йшла сильна пропаганда, про те що Туреччина признала УПА, як силу, що бореться за незалежність народів України, а США визнали Українську Головну Визвольну Раду, як тимчасовий провідний орган, існуючий до моменту загального повстання.

Повстання планував Степан Бандера розпочати восени 1944, а пізніше – весною 1945 року. Із цими надіями Іван Івасюк звертався і до клубівчан, вказуючи, що ми маємо прагнути і боротися за створення самостійної України, а це можливо тільки збройним шляхом, для чого й створена УПА. У розмовах І. Івасюк пояснював людям, що союзники СРСР – Англія і Америка у кінцевому результаті порвуть дипломатичні взаємовідносини з Радянським союзом у цілях допомоги в створенні самостійної України.

Клубовецький Кущ швидко поширив свій вплив, мав підтримку і фактично був легітимною владою серед населення. Селяни віддавали останній шматок хліба, вони довіряли повстанцям і славили повстанську боротьбу, у селі була популярна пісня «Ми зродилися з крови народу».

Ми зродилися з крови народу,

Колисала нас грізна тюрма.

Гартували нас бої за свободу

І ненависть до ганьби ярма.

Так на Різдво 1945 року люди церковною колядою зібрали по селі кошти та провізію і передали на потреби Куща. Таку акцію в селі повторили на коляду 1946 та 1947 років. Більше того кущовики у різний час наважувалися відвідувати церкву, а у ній була підготовлена міні-криївка. Клубовецький Кущ також надавав допомогу пристарілим людям та тим, що сильно постраждали від війни – ділились харчами, допомагали у господарстві.

Натомість за прорадянську агітацію, наклеп і доноси на кущовиків, пліткування, відмову давати харчі, одяг, зброю для КК людей карали буком. До того, хто завинив, вночі приходило троє кущовиків, вкладали на лаву, один стояв біля дверей, другий тримав за голову, третій лупив буком. Били від 5 до 25 буків, залежало від складу злочину. Так за відмову дати німецьку шинель для Куща  Анні Палагіцькій дали 10 буків, Мисику, що не дав для боївки чоботи, дали 15-20 буків, у Дем’яна Петровича Меленишина за те, що вів агітацію проти бандерівців, конфіскували корову та побили буком. Бувало, у селі говорили: «У кущі Україну не збудують…».

ХІІ. Реорганізація та часткове влиття Клубовецького Куща у районний провід ОУН

Іван Івасюк планував покидати село для роботи у центральному проводі ОУН. 4 січня 1945 року у домі Катерина Бойко зібралися на нараду провідники Куща та керівники Тисменицького районного поводу ОУН – «Бажан», «Чорновус» та «Лемко», від Клубовецького Куща – Іван Івасюк «Нестор», Микола Пронюк «Прут», Василь Ковальчук «Ворон» та Катерина Бойко «Зірка». Клубовецький Кущ ввійшов у склад другого підрайону Тисменицького районного проводу ОУН. Було обговорено організаційні питання, розглянуто список кадрів для мобілізації. Василя Ковальчука призначено станичним та господарчим референтом по Клубівцях, Миколу Пронюка «Прута» на посаду провідника Клубовецького Куща. Як станичний та господарчий Ковальчук входив у структуру Куща, але вже мав безпосередній зв’язок з райпроводом ОУН, він залишався стрільцем СКБ та заступником керівника Куща. Навіть після реорганізації та приєднання до Тисменицької районної ОУН Клубовецький Кущ, жіноча ОУН та станиця ОУН підпорядковувались Івану Івасюку «Нестору», виконували його розпорядження та накази, він при тому в склад районного проводу не входив.

До складу другого підрайону Тисменицького районного проводу ОУН входили станиці сіл Вільшаниця – №4, Милування – №5, Юрківка – №6, Клубівці – №7. Тисменицький райпровід підпорядкований Тлумацькому повітовому (після реорганізації – надрайонному), він – Станіславському окружному, окружний – Карпатському крайовому, крайовий – центральному проводу ОУН-Б.

За організаційно-територіальним поділом УПА Клубівці входили до тактичного відтинку «Чорний Ліс» (22), військової округи «Говерля» (4), групи УПА-Захід.

Під час вступу в ОУН повинен бути присутній провідник (кущовий чи станичний), який і приймав присягу, та два свідки (зазвичай стрільці-охоронці). Присягу приймали у лісі або на конспірованих квартирах. Присяжник повинен, поклавши руку на зброю (зазвичай пістолет), прочитати статут та декалог націоналіста. Як в ОУН Дмитра Досюка, так і в кущовій ОУН траплялося, що після вступу до організації новим членам дарують саморобні значки із зображенням тризуба.

ХІІІ. Останні накази «Нестора»

У кінці 1944 року Кущова боївка йшла на з’єднання з сотнею «Чорноти», але в узинському лісі їх розбили більшовики. В бою поранили Олексу Старчука «Чумака» та ще кількох боївкарів. Два Чабани – Григорій і Микола – врятували кущовиків від загибелі (провели їх додому). Поранених лікував лікар з Погоні Петро Григорович Семчук, який працював фельдшером райлікарні, 4 серпня 1948 року його заарештували і засудили на 10 р. ВТТ за зв’язок із вояками УПА. І. Івасюк маючи зв’язок із Василем Канюком «Богуном», який переводив бойові загони на Захід, прийняв з побратимами рішення пробиватися за кордон, в американську зону. По святі Івана Хрестителя повстанці мали вирушити в дорогу. Ще частина вояків, згідно наказу «Нестора», мала залишитись у селі та перейти на легальне становище. Йосип, син Івана Івасюка, говорив, що перед цим батько з хлопцями закопав деяку зброю на власному подвір’ю.

ХІV. Ой там у лісі, там у Провалі

Вночі, на свято Івана Хрестителя, 20 січня, чоловіки востаннє прийшли у рідні домівки, повечеряли з родичами і повернулися в криївку. Тої ночі з 19 на 20 січня 1945 року від Тлумача до бункеру Куща зненацька підступила чекістсько-оперативна група, біля 300 більшовиків. Така чисельність пов’язана з тим, що місто Тлумач за листопад та грудень 1944 року двічі атакували підрозділи УПА.

17 листопада діставшись непомітно до міста, групка партизанів розділилася: одна частина оточила енкаведистів у їх будинку, обстріляла крісами, кулеметами і гарматкою (гранатометом), а інша частина зліквідувала без пострілу тюремну сторожу, визволила біля 150 ув'язнених, а тюрму підмінувала та зірвала. Енкаведисти відборонювалися кулеметами і ґранатами, намагаючись вирватися з будинку, але втратили кількох убитими. Вони ракетами алярмували допомогу для себе. За дві з половиною години повстанці закінчили наскок і, маючи між собою тільки одного легко пораненого, відступили. Це були повстанці з сотні «Чорного», у нападі вірогідно брав участь і Микола Пронюк «Прут». А вже 20 грудня сотня «Змії» знову вдарила на Тлумач, звільнила з тюрми 45 в'язнів, знищила тюрму і будинок міліції, у вуличних боях вбила біля 60 більшовиків, забрала зброю і вийшла з міста без втрат.

Ці події заставили більшовиків розставити в місті чисельніший гарнізон. У схроні тієї ночі було 10 кущовиків: Микола Баб’як, Йосип Бойко, Василь Ковальчук, Василь Молощак, Микола Ручкан, Олекса Старчук, Дмитро Федорак, Іван Шіляк, брати Михайло та Іван Івасюки. Інші кущовики пішли на хутір Процево до господаря Павла Лесюка набрати у дорогу харчів (у П. Лесюка був пункт збору провізії), а дехто був ще у селі. Тої ночі впав свіжий сніг – слідів не було. Більшовики залягли. А ранесенько почали непомітно підходити до криївки (вірогідно, більшовики чекали на ранок, щоб не дати повстанцям відступити у темноті). Підійшовши ближче, більшовики відкрили вогонь по вартових. Того ранку на варті стояли Василь Молощак та Іван Шіляк. Від пострілів Василь помер, а Шіляку вдалося втекти. В. Молощак «Крук» побачив їх, коли вони були вже близько і вспів сказати: «Братуню, ми пропали!». Тоді Василя мертвого поклали у воду, щоб замерз, і обложили полінами. Більшовики обступили криївку. Кричать: «Здавайтесь!». Ніхто не відповідав. Тоді почали обстрілювати двері, закидати в середину через двері та комінок ґранати. Ті ґранати Йосип Бойко та Іван Івасюк кидали під піч, між дрова, і вони там вибухали, допоки дрова не почали горіти і ґранати наповнили криївку в’їдливим димом. Від  ґранат Іван Івасюк отримав поранення в живіт та щелепу. Звуки вибухів ґранат та дим у лісі побачили люди в селі. Михайло Івасюк «Рен» взяв ґранату, аби підірватись разом з хлопцями, але йому брат не дозволив це зробити. Йосип Бойко крикнув «здаємся!». Всі хлопці вийшли з криївки у білизні. Їх сильно побили, за тим голих та босих погнали до Тлумача. Сніг за колоною був червоний від крові повстанців. У інформаційному повідомленні №20 Управління НКВС по Станіславській області від 21.01.1945 подано: «Продовжуючи виконання намічених заходів, у районі села Надорожна, оперативно-військовою групою Яценко-Сергеєва 2-ї комендатури 27 прикордонного загону при бойовому зіткненні 1 бандит убитий і захоплена боївка району, в кількості 8 чоловік, спільно з керівником ІВАСЮК Іваном він-же «Нестор».

Вилучено:        ручних кулеметів        1

                        Гвинтівок                    9

                        Автоматів                  1

                        Патронів                    500

                        Знищено гранат          22

                        Запалів /ящиків/           2

Захоплена переписка і література, котра розробляється» 

ХV. «Слідства» і вироки

З Тлумача на третій день полонених на відкритій машині перевезли до Станіславської тюрми. Допитували, мучили холодом, голодом. На дізнаннях били до смерті. Потім відливали водою і знову били. У багатьох записах допитів, абсолютно різні підписи однієї і тої самої людини, це засвідчує фальсифікацію і катування під час слідства. Багатьом воякам за відмову підписувати фальсифіковані допити було зламано пальці на руках – їх притискали у двері.

Полоненим воякам військовий трибунал військ НКВС Станіславської області весною 1945 року за статтею 54-І «а» (зраза батьківщини) КК УРСР від 19.IV.1943 р. присуджено 15 років каторжних робіт, 5 років без політичних прав та конфіскацію всього приватного майна. Івана Івасюка зі Станіслава першого повезли у Львів, тоді його востаннє бачив брат Михайло. Звідти 25 травня 1945 р. етапували у Київ, де тільки 4 червня продовжили допити, справу контролював Л. Каганович. Про арешт Івана Івасюка та вбивство кур’єра пропагандиста Центрального проводу ОУН «Крука» (мається на увазі Василя Молощака) у звіті доповіли Л. Берії. Слідство вели начальник ВБзБ при Тлумацькому РВ НКВС старший лейтенант міліції Кислипокий; старший слідчий ВБзБ УНКВС Станіславської області молодший лейтенант держбезпеки Моісєєв; оперуповноважений УБзБ НКВС молодший лейтенант держбезпеки Чорнокнижников та заступник начальника відділення слідчого відділу УБзБ НКВС молодший лейтенант держбезпеки Кузьмин. І. Івасюка допитували 5 разів (20.01.1945, 21.01.1945, 22.01.1945, 04.06.1945, 06.06.1945). Справу І. М. Івасюка (№8235) вели пів року, від 26 січня до 8 липня 1945 року.

У одному з допитів є дивне, цікаве закінчення (переклад з російської, машинопис):

Питання: Яка література у Вас була вилучена при затриманні і звідки Ви її получали.

Відповідь: При затриманні у мене була вилучена книга «Історія України» Львівського видання, Журнал Станіславського повітового проводу ОУН «Гомін волі». Два привітання обласного проводу ОУН з нагоди різдв’яних свят і вісті української інформаційної служби за 11.1.45 р.

«Історія України» належала мені особисто, її Я купив ще будучи польським підданим до 1939 року, іншу літературу я получав від Бойко Катерини, яка отримувала від районного проводу ОУН.

Питання: Інформаційний звіт Надвірнянського повіту і накази керівника ОУН під номером Б-40 теж вилучено у Вас. Чому ви це приховуєте.

Відповідь: Окрім перечисленого мною вище у мене вилучено нічого не було. Про інформаційний  звіт Надвірнянського повіту і накази оунівського керівника Б-40 я нічого не знаю.

Йдеться про Дмитра Івановича Черевка «Лиса», «Променя» він же «Б-40» (1911-2001), який з грудня 1943 по 1945 рік був провідником Надвірнянського повітового, після реорганізації надрайонного проводу ОУН.  Проте навряд цей звіт міг опинитися в Івана Івасюка і мабуть співробітники НКВС, щось спутали, бо серед опису вилучених речових доказів жодного звіту немає.  

*

3 липня 1945 року відбувся суд і наступного дня військовий трибунал військ НКВС Київської області присудив І. М. Івасюку за статтею 54-І «а» (зрада батьківщини) КК УРСР до ВМП – розстрілу з конфіскацією майна. Вирок було виконано 24 серпня 1945 року.  

Про важку втрату, смерть «Арсена» (Івана Івасюка) у повстанських колах написав у листі від 24 червня 1945 р. підполковник УПА Яків Бусел до генерал-хорунжого УПА Василя Кука.

За іншими даними вирок І. Івасюку замінено на 25 років таборів ГУЛАГу. І під час повстань у таборах, у відповідь на крик-звернення каральних військ, «Ивасюк, здайсь!» – Іван підірвав себе ґранатою, цим затримав противника та дав змогу втекти ув'язненим, серед них був Йосип Бойко, який повернувшись розповів про це. Проте у справі свідчень про зміну вироку немає. Перебуваючи у Станіславській тюрмі Івасюк зміг таємно передати своїй сім'ї скручений папірець у якому написав, що йому потрібно буде «скурити 25 сигарет», але вирок був іншим…

*

Вояки Куща відбували заслання у сибірських таборах ГУЛАГу Воркути, Петро-Павловська, Спаської тюрми біля Караганди, Джезказгані, Караганді. В лютий мороз добували у шахтах руду, працювали на лісозаготівлях, на кар’єрах, виробляли цеглу, жили під конвоєм у бараках. Після смерті Сталіна у 1953 році умови покарання були пом’якшені, а 1955 під час хвилі «Хрущовських амністій» 6 вояків Куща було звільнено, і в 1960-х 5 з них повернулися в Клубівці. На засланні кущовики та їх сім’ї підтримували зв’язки. Ніхто з вояків не погодився на пропозиції КДБ про співпрацю. Збираючись сім’ями, вони після вечері зачинялись до окремої кімнати, вели таємні розмови, не раз діти підслуховували, як півголосом чоловіки заводили стрілецьку пісню.

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Під час таких зустрічей у пам’яті снувалися пісні, які колись не раз загартовували волю до боротьби за рідний край, а тепер не давали загинути в неволі, будили спогади про те далеке, здавалось би, втрачене назавжди.

       Сумно мені, дівчино без тебе,

       Сам не знаю, куди маю йти.

       Не цікавить мене вже другая,

       Бо такої, як ти, не знайти.

       Я в криївці присипаний снігом,

       Де так часто тебе бачу в сні.

       Твоє ім’я в гаю перед боєм

       Вирізав я ножем на сосні.

       Так далеко, дівчино, до тебе,

       Як високо той синій небосклін

       Ти вразила мене ніжним словом,

       Як я йшов в партизанській загін.

       Як закінчу з проклятою ордою

       І ганебно впаде лютий кат,

       Обіцяю, моя найдорожча,

       Повернутись до тебе назад.

       Я прийду, я прийду до тебе,

       Прилечу сизокрилим орлом,

       І згадаєм про долю України,

       І згадаєм про нашу любов.

До часу Української Незалежності судилося дожити тільки Михайлу Івасюку. Микола Баб’як та Дмитро Федорак померли від хвороб 1990 року. Того року було відновлено могилу Борцям за волю України, біля якої синьо-жовтий прапор підняв Михайло Івасюк, він та донька Івана Івасюка, Ганна того дня виступили і розповіли уважно слухаючим про боротьбу за волю України. Внаслідок клопотань у 1991-1993 роках були реабілітовано 6/8 кущовиків полонених 20 січня 1945 року. Згодом біля сільської могили Борцям за волю України встановлено і посвячено гранітну плиту, присвячену воякам, схопленим у криївці 20 січня 1945 року.

ХVІ. Клубовецький Кущ після 20.І.1945

Удар більшовиків паралізував діяльність Куща на наступні 3-4 місяці. Попри це КК оговтався і продовжив боротьбу, яка протривала до березня 1951 року, коли в урочищі Монастирний Провал була розбита остання Кущова криївка, у ній пустив собі кулю у схроню останній провідник Куща Григорій Волощук «Грицько» і ще 7 повстанців різного рангу, зокрема, Михайло Юрійович Каратницький «Маяк» – надрайонний провідник Тлумаччини. До 1947 року КК розширив свою мережу станиць на сусідні села Погоня, Пшеничники, Хом’яківка та місто Тисмениця (разом 83 км²). За роки існування Куща через його ряди пройшли 87 ± осіб, біля 50 з них зі зброєю у руках чинили спротив радянській окупації, інші були членами станичних і кущових ОУН, належали до референтур харчовиків, розвідників та інфоматорів. Вояки Куща зробили 6 криївок + 1 господарську (для зерна). За підрахунками у бойовому складі Куща загалом було:

  • Автоматів: MP-40 – 3;  ППШ-41 – 2; не встановленої марки – 11;
  • Гвинтівок: Mannlicher M1895 – 1; обріз Mannlicher M1895 – 1; Mauser 98 – 3; обріз СГТ – 1; гвинтівка Мосіна-Нагана – 1; не встановленої марки – 15;
  • Гранат: ящики запалів – 2; не встановленої марки – 45;
  • Проти танкової зброї: ПТРД-41 – 1;
  • Кулеметів: ручні угорські (марка не встановлена) – 2; РПД – 1; ручних (марка не встановлена) – 2;
  • Пістолетів: Walther P38 – 2; не встановленої марки – 6;
  • Набоїв – 2800 (різних калібрів).

А в додаток цьому саперські лопатки, багнети та інша амуніція. За одиночними свідченнями у 1944 р. була задіяна також легка артилерія. Серед найвідоміших військових акцій КК виділяється:

  • Убивство участкового уповноваженого міліції РВ МДБ В. П. Штангерта у с. Липівка Тисменицького р-ну – забрано чоботи та пістолет «ТТ» (лютий 1951)
  • Спалення колгоспу у Клубівцях (1950);
  • Напад на інструктора РК КП/б/У Винника А. А. та інструктора редакції районної газети Величка Н.К. у с. Милування Тисменицького р-ну – обоє поранені (вересень 1950);
  • Напад на сільську раду с. Клубівці – загинув керівник групи охорони громадського порядку (ОГП), забрано зброю, бійці групи ОГП сховались (літо 1950);
  • Напад на групу ОГП у с. Рошнів Тисменицького р-ну – 2 бійців убито, 1 розброєний, захоплено 3 гвинтівки (липень 1950);
  • Спалення будівлі сільського клубу у с. Довге Тисменицького р-ну (червень 1950);
  • Напад на вартове приміщення групи ОГП у с. Слобідка Тисменицького р-ну – 1 боєць убитий, 2 поранено, спалено вартове приміщення ОГП, колгоспна конюшня і частково згоріла сільська рада у, котрій спалено документи, розтрощено телефонний апарат і меблі (червень 1950);
  • Наліт на магазин Сільпо у с. Липівка Тисменицького р-ну, з якого забрано різні товари на суму 37 тисяч рублів (травень 1950);
  • Убивство участкового уповноваженого РВ МДБ і старшого групи ОГП у с. Хом’яківка (квітень 1950);
  • Обстріл у Клубівцях (на кордоні Тлумацького і Тисменицького районів) автомобілю управління юстицій Станіславської області – 2 більшовиків загинуло, 2 поранено (червень 1949);
  • Спалення сільської ради та кооперативи с. Клубівці харчовиками Куща (серпень 1948);
  • Засідка стрибків на кущовиків, які переходили ліс у с. Вільшаниця Тисменицького р-ну – 1 схоплений і убитий, 1 сховався. У кущовиків без втрат (1946);
  • Засідка на більшовицьке авто з провізійними продуктами – 4 більшовики убито, поранено одну цивільну жінку, авто спалено. Тому що продукти були запаковані у великих скринях, а це діялося близько гарнізону, кущовики забрали лиш 15 кг цукерків та документи. На місце засідки з місцевого гарнізону і з Тлумача виступили більшовики, але повстанці відступили без втрат (серпень 1946);
  • Засідка самооборонного кущового відділу між Тисменицею та Клубівцями на переїжджаючі авта – 6 більшовиків убито, авто спалено. Того самого дня кущовиками знищено друге авто на цьому ж шляху, котре везло картоплю в Тисменицю (травень 1946);
  • Побиття кущовиками десятьох агітаторів у питанні виборів (грудень 1945);
  • Напад на сільську раду с. Клубівці – знищено документи, потрощено приміщення (лютий 1945);
  • Засідка відділу Куща (7 стрільців під керівництвом І. Івасюка) на підводу стрибків між Клубівцями і Тисменицею – убито 3 стрибків (жовтень 1944).

Окрім бойових акцій Клубовецький Кущ використовував методи залякування та терактів проти ворожих кадрів (комсомольців, сексотів, партійного активу, стрибків і т. п.). Немалу увагу Кущ приділяв пропаґандиській роботі з цивільним населенням – застосовувалось поширення бофонів, листівок і закликів, для координації організовувались мітинги.   

Провідники КК

ПІП

Період

Іван Миколайович Івасюк («Нестор»)

VIII.1944 – 4.I.1945

Микола Васильович Пронюк («Прут»)

IV.I.1945 – 19.XII.1945

Федір Семенович Сенюк («Дир»)

XII.1945 – IX.1947

Петро Юрійович Яцура («Веселий»)

Осінь 1947 – 1949

Мирослав Іванович Юрчишин («Гроза»)

1949 – 12.VII.1950

Григорій Васильович Волощук («Грицько»)

1950 – 13.ІІІ.1951

 

Станичні села Клубівці

Василь Михайлович Ковальчук («Ворон»)

4.І.1945 – 20.І.1945

Микола Васильович Пронюк («Прут»)

21.І.1945 – VIII.1945

Василь Олексович Рекетчук («Блиск»)

Літо 1945 – X.1946; VIII.1947 – 19.IX.1948

Василь Петрович Слупський («Голуб»)

X.1946 – VII.1947

 

 

Втрати та чисельність КК

Рік

Втрачено зв’язок

Добровільно здалися

Загинули

Потрапили у полон/ арештовані

Пропали безвісти

Мобілізовано/ переведено у КК

1944

1

0

0

0

0

41

1945

13

0

5

9

4

9

1946

0

0

2

3

1

9

1947

3

13

2

5

4

17

1948

1

0

1

5

0

3

1949

0

1

1

2

0

5

1950

0

1

1

5

0

3

1951

0

0

4

0

0

0

Загалом

18

15

16

29

9

87

ХVІІ. Таке не забувається. Спогади Ганни Іванівни Пронюк (Івасюк)

У 1945 році заарештували мого батька Івана Івасюка, яким я горджуся, бо він був борцем за незалежну Україну, хотів, аби наш народ не був рабом ніяких чужоземців. Після арешту батька, через рік, біля наших воріт зупинився «чорний ворон». Мій старший брат Михайло відразу втямив, чого приїхала ця страшна машина, кинувся до вікна і втік. До хати зайшли енкаведисти, схопили нас із мамою Івасюк Катериною Йосипівною (1914-1980) і заштовхали до машини, навіть хліба з собою взяти не дозволили. Привезли до Станіслава і кинули в тюремну камеру, де не було жодного віконечка. Ми сиділи в цілковитій темряві, як у кам'яному мішку. Мені було страшно і холодно, дуже хотіла їсти і питии, тому не переставала плакати. Та й не дивно, бо я мала тоді шість років. Мама не мала що мені дати, лише тулила до своїх грудей і заспокоювала. Від її тепла я трохи зігрівалася, замовкала і дрімала.

Через якийсь час маму викликали на допит. Назад вона вже не могла сама прийти – її волокли по бетонній долівці, як міх, і кинули до камери. На неї було лячно дивитися, така побита і скривавлена. Я все вже тоді розуміла, мені ставало ще страшніше, і я заходилася довгим плачем. Плакала і просила, щоб мене хоч ненадовго пустили надвір. За це наглядач дуже злився і кричав на мене: «Ти що, теж хочеш такої прогулянки, на яку водили твою маму? Я тобі зараз влаштую!»

Годували нас якоюсь смердючою бурдою з соленої риби. У тій юшці ніякої риби не було, а плавали лише риб’ячі очі. Та голод заставляв їсти усе. Бурда була страшенно пересолена, і після неї дуже хотілося питии. Але коли ми просили води, кати лише посміхалися.

Однієї ночі мене з мамою розбудили, стягнули з нар і вивели у двір тюрми. Там уже було чимало людей біля критих машин. Нас привезли на вокзал і, як худобу, загнали в бюрудні товарняки. У вагоні було стільки людей, що не можна було ні лягти, ні сісти – всі стояли, щільно притиснувшись одне до одного. Духота, сморід, дихати нічим, хто не витримував, той непритомнів. Поїзд рушив. Скільки везли нас, ужде не пригадую, але, здається, не дуже довго. Потім знов був вокзал, і мама сказала мені пошепки, що це Львів. На пероні всіх нас оточили конвоїри, які тримали на повідках лютих псів, і мені було страшно дивитися на їхні зубаті пащеки й чути їхнє загрозливе гарчання. Я булла ще мала, а що робить дитина, коли їй страшно? Відомо, що плаче. І я плакала, але у тих конвоїрів були кам'яні серця, і вони не звертали на мене жодної уваги. А чим я була вина перед ними?

І знов їзда у «чорнім вороні», тепер уже до львівської в'язниці. Там нам було уже трохи легшее, бо нас щодня виводили на подвір'я. Під час недовгих прогулянок я встигала побігти туди, де окремі в'язні отримували передачі, і просила хліба. Люди бачили брудне худе дитинча і давали, хто що мав.

Через якийсь час по тюрмі поширилися чутки, що незабаром нас відправлять у Сибір. «Дитино моя злота, - з плачем сказала мама, - це ж завезуть нас іроди до того холодного Сибіру, і ніколи ми вже не повернемося до рідного дому». Я тулилася до мами, тремтіла від жалю і страху та й собі плакала, бо перед очима в мене були мій брат, бабуся¸вся наша рідня. І я вже їх, відай, не побачу ніколи..

Та сталося по-іншому. Одного разу, коли ми вже з дня на день чекали відправленнея, двері камери відчинилися і на порозі став… житель нашого села Грещук, який директорував у школі за німців. Виявляється, він тут великий начальник. Підійшов до нас і запитав маму: «Твоя мама Івасючка ще жиє?» – «Та жиє, а що, може, щось з нею сталося?» Грещук нічого на те не відповів, лише мовчки вийшов із камери. Мама стривожилась, але невдовзі двері до камери відчинилися знов, з'явився наглядач. «Івасюк, – сказав він голосно, – виходьте, маєте побачення з ріднею».

Після стількох днів перебування в тюрмі ця звістка не могла нас не порадувати, і ми майже щасливі, якщо в'язні взагалі можуть бути щасливі, поспішили на те несподіване побачення. Нас зустріла моя бабуся. Обняла обох, поцілувала залилася сльозами. А відтак, поплакавши, сказала: «Я приїхала забрати дитину, бо прийшла така телеграма...»

Як я це почула, вчепилася за мамину спідницю, почала голосно плакати, бо не хотіла розлучатися з мамою, хоч і всім серцем рвалася додому. Бабуся заледве відірвала мене і заплакану й нещасну повела за браму. Від в'язниці ми пішли на ринок, де я просила у людей хліба. Тепер інколи думаю: як то легко могли представники сталінської держави довести дитину сільського газди до жебрів. А для хлібороба жебри – це велика ганьба. Але до чого не примусить голод?

Ніч перебули у якоїсь жінки, яка впустила нас на ніч у пивницю. Вранці вона відвела нас на вокзал, звідки мали добиратися додому. Я і бабуся стояли на пероні, а мимо нас тихим ходом їхав товарний поїзд, з одного заґратованого віконця я почула мамин голос і побачила через ґрати її лице. Мама щось кричала мені, але я не могла розібрати і кинулась бігти за вагоном. Я бігла з усіх моїх дитячих сил, але поїзд набирав швидкість, і повз мене хутко пробіг останній вагон. Я зупинилася задихана і знесилена та й заплакала гірко. Бабуся підійшла та й собі плаче, а мені сльози витирає, втішає, як може. Плачучи й тужачи за мамою, ми й дісталися додому.

Десь місяців через три посеред ночі до бабиної хати, де я тоді жила, хтось тихенько постукав. Коли бабася спитала: «Хто там?», почувся мамин голос. Ми й раділи, і плакали, обнімаючи і цілуючи нашу маму, виснажену тяжкою дорогою, одягнуту в саме дрантя. Потім вона розповіла нам, що їй добрі люди допомогли втекти аж із Кокчетава, і вона три місяці добиралася поїздами, їхала на дахах вагонів.

Добровільні чи платні помічники енкаведистів доповіли, що моя мама Катерина Івасюк втекла із заслання. Її одразу ж викликали до райвідділу НКВС, та хтось із знайомих порадив мамі прикинутися божевільною. Вона так і вчинила: босоніж бігла по напівзамерзлій землі, щось кричала, вдаючи із себе дурну. Так дійшла вона аж до будинку НКВС, а там насправді повірили, що вона зійшла з розуму, і не чіпали її. В такий спосіб мамі вдалося уникнути другого заслання.

Кілька років мама наймитувала по чужих селах за кусок хліба, аж до того року, коли вийшов указ про амністію для засуджених за з’язок з партизанами. Тоді мама повернулася до нас, і ми почали жити у бабиній хаті, бо нашу конфіскували і не повернули.

Отаке було моє щасливе дитинство при радянській владі (записав Й. Д. Карпів 1990 року).

ХVІІІ. Ми не нарікали. Спогади Йосипа Івановича Івасюка

Я, Йосип Іванович Івасюк (1938-2015) народився в Клубівцях. Мої родичі по маминій лінії були заможними. До колгоспу вони так і не вступили, померли одноосібниками. Їх не виселяли, бо дідусь Мисик Йосип Данилович був учасником війни, але майно знищили все.

Батько мого тата, Микола Васильович Івасюк, працював на залізниці, а там платили добре. Наша господарка була на все село. Мій батько разом з Іваном Палагіцьким закінчив гімназію у Тлумачі, працював у сільській раді. Йшов 1945 рік. Пам'ятаю, що довгий час його не було вдома. На свято Івана Хрестителя батько прийшов додому, і ми всією сім'єю вечеряли. Тоді я бачив батька востаннє. Зранку я взяв лижі і пішов спускатися з гори. Раптом почув дуже сильний вибух і побвчив стовп диму. Мама скрикнула, що там тато.

Пізніше ми дізналися, що батька і його друзів видала зв'язкова. Вартового вбили на варті, а всіх, хто був у криївці, заарештували. Голих, босих повели у Тлумач, а потім відвезли у Станіслав. Кожному дали клеймо «ізмєннік родіни» і відповідно від 10 до 25 років тюрми. Батько, як керівник підпільної організації, отримав 25 років.

Нашу сім'ю у березні вивезли у Кокчетавську область. Сестру Анну бабуся викупила. Я з мамою залишились там, мама працювала на лісозаготівлі. Наші люди сказали, щоб я втікав, бо пропаду. Таємно передавали мене з паровоза на паровоз і так до самого Станіслава. У червні 1946 року вночі я прибув до Станіслава і пішки не йшов, а летів до Клубівців. Світало, як я уже був удома.

Начальник тисменицької міліції капітан Башарин поклявся знайти мене і відправити назад. Але я був хитрим і спритним. Одного разу я спокійно сидів на черешні і зривав плоди, як враз прибігли сусіди і сказали, щоб я втікав, бо йде Башарин. Я скочив на коня і втік у Вільшаницю. Там сидів у схованці, вночі пас із сільськими хлопцями коней. Мама також втекла, однак її спіймали і відправили назад у Кокчетав.

1947 року Башарина перевели в інший район і стало трохи легше. Я і сестра пішли в перший клас. До нас ставились по-різному. Жили ми в бабусі і дідуся, бо наша господарка була повністю знищена. Улітку я пас сусідських корів і отримував якусь платню. Збирав із сестрою гриби, лісові ягоди, ми носили продавати до Тисмениці, щоб мати на зошити, книжки, чорнило. Узимку вночі я йшов до лісу, заготовляв дрова, різав, рубав і складав у мішок, а на другу ніч возив на санках продавати ці дрова у Тисменицю. Я вже мав своїх клієнтів, і так ми виживали.

Я і сестра вчилися на відмінно, казали, що це москалям на зло, і ніколи думки не мали, щоб звинуватити тата в тому, що через нього ми так мучились. Навпаки, ми були горді з того, що наші батьки і діди були справжніми патріотами і нас виховали такими ж. Одного разу директор школи і його заступник обізвали мене бандерівцем. Я зі злості перекинув на них стіл з чорнилом і втік додому. Тиждень не ходив до школи. 1953 року я всі іспити за VІІ клас здав на відмінно, однак у жодне училище мене не прийняли.

Бог завжди допомагав мені. У наше село приїхав представник з м. Лисичанська Ворошиловградської області набирати учнів у ремісниче училище. Поїхав. Узяли. Видали форму, забезпечили житлом, харчуванням. Для мене це було раєм. Я закінчив будівельне училище і працював будівельником. Згодом я закінчив гірничий технікум. Потім була служба в армії. 1959 року я повернувся додому, до бабусі, мами і сестри, які бідували. Влаштувався на роботу. Жив в Івано-Франківську…(з книги: М. Вацеба. Словом правди свідчу. Івано-Франківськ, Місто НВ, 2015, стор. 97-99).

   19 грудня 1946 року в Довгівському лісі викрито криївку УПА, в якій в той час було 8 повстанців, серед них, кущовий провідник ОУН села Клубівці –  Пронюк Микола Васильович, псевдо «Прут». 

    19 грудня 1946 року о 2-ій годині ночі до села Стриганці (Тисмениций район Івано-Франківської області) автами заїхало біля 600 більшовиків військ НКВД. 400 з них за квартирувало в Стриганцях, а решту більшовиків поїхали до сусіднього села Довге, протягуючи за собою телефонну лінію. Там вони оселилися в господарстві Сабацького Олекси, наказуючи всій родині звільнити хату.

   Скоро 14 жовтня – Покрова – День захисника України. З гордістю хочу розповісти про свого відважного родича, дядька Миколу Литвинця, який боровся за волю і незалежність України. Про те, що у моїй родині є герой УПА я дізналася від свого дідуся Івана. В історичному нарисі Йосипа Карпіва «Клубівці» є коротка інформація про Литвинця Миколу Cеменовича. Більш вичерпніше я вирішила розпитати у дідуся Палагіцького Івана Йосиповича (1955 р.н.) та моєї тітки Пивоварчук Ганни Йосипівни (1953 р.н.) Про дитинство, життя та загибель дядька Миколи їм розказала мама (моя прабабуся) Палагіцька Текля Семенівна (1924-2012), це був її брат. Його стратили енкаведисти зимою 1945 року, переслідувань з боку енкаведе зазнала мама і сестра героя. Останні його слова були: "Я гину за Україну!"

   Історія села

   20 січня 1945 року на велике свято Івана Хреститителя в Клубовецькому лісі (урочище «Вербовий провал») сталася трагедія. За наводкою сексота з села Надорожної було викрито та ліквідовано кущову криївку ОУН-УПА села Клубівці, в якій, в той час було 10 повстанців. Точна дата побудови криївки невідома, можна припустити, що вона була постала у червні-липні 1944 року, коли Червона армія повернулася в Клубівці, як сховок для людей та збіжжя, або осінню того ж року, аби відбути зиму.

 Родинні реліквії

У березні 2019 року вийшла друком збірка віршів Анастасії Герман (1944-2018) "Спогади душі", видавництво "Ярина", м. Івано-Франківськ. Набір текстів здійснив учень 9 класу Михайло Турик, літературний редактор Йосип Карпів. У збірці вуміщені спомини, роздуми, присвяти, ліричні подиви на красу – дерева, квіти – на все, що серцю миле і дороге. Бажання говорити віршами прийшло у пізньому віці, коли вийшла на пенсію. Тому ця промова радше сповідна, повчальна, душевна. Для дітей, онуків - родинна реліквія, для читача - знайомство з святом жінки, яка довірила перу свою сповідність. У книжці 5 розділів: "Шкільні роки", "Рідний край", "Спогади душі", "Пісні", "Діти мої, онуки мої". Багата збірка автобіографічними розповідями "Про себе" та "Родина Пронюків". Книга ілюстрована фотографіями із родинного архіву.

Обласна газета "Галичина"

У селі на Тисмениччині відкрили й освятили новозбудовану спортивну залу

   Того дня у громаді Клубівців витало особливе піднесення. У школі відслужили подячний молебень, а у церкві – Службу Божу: у селі постала сучасна і довгоочікувана спортивна зала. Ця добра справа  – плід спільних зусиль і старань передусім керівництва і колективу місцевої ЗОШ І-ІІІ ст. та голови і виконкому сільської ради, а відтак і всіх, хто допоміг реалізувати ідею.

   Мешканці села Клубівці Івасюк Анні Дмитрівні було 13 років коли почалася Друга світова війна. Вона дитина війни. Правовий статус «діти війни», мають особи, які були неповнолітніми в період Другої світової війни. Війна залишила у пам’яті Анни Дмитрівни страх. Пам'ятає, як рятувалися від німців, тікали з села через ліс у Надорожну Тлумацького району, гнали з собою худобу, бо мав бути великий бій. Нині пам'ять вже не та, але пригадує все, як переховувалися у селі Надорожна. Німці забирали у людей худобу. В хату не вдиралися, але лишали людей без молока, м'яса. До школи у війну трохи ходили, аж поки німець заборонив.

    Ми завітали у родину Дмитра та Катерини Федораків, жителів села Клубівці, які мають статус діти війни. З нами поcпілкувалася Федорак Катерина Василівна 1937 року народження.

− Катерино Василівно, розкажіть, що  Ви пам'ятаєте про війну ?

- Я багато не пам'ятаю, я була дуже маленька. Тільки пам'ятаю, що тоді люди були дуже нещасні, бідні. Знаю, що дуже багато стріляли і пам'ятаю один момент як тікала маленька до Надорожної.

БЕРЕГИ

Потік, що допливає до Ворони,

Наймення має Берег споконвік, 

Щоденний він притулок, оборона,

І спадок-оберіг, і чарівник.

Куток, що лентою він обіймає,

Мов по роду назвали Береги.

Тут кожна деревина вам співає,

Радіє небо, тішаться луги.

31 січня 2018 року на 89-році життя відійшла у вічність Левінська (дівоче прізвище Морська) Ганна Миколаїівна, яка народилася 1929 року в селі Палагичі Тлумацького району Івано-Франківської області.

Провести в останню дорогу Ганну Левінську приїхали представники районного братства ОУН УПА. Похилилися у жалобі Синьо-довтий та малиново-чорні прапори перед жінкою, яка ще молодою дівчиною у 1946 році вступила в ОУН і працювала під псевдо «Наталія». За боротьбу за українську державність Ганну Левінську засудили на десять років, які відбула у  Сибіру, на Магаданській землі . У червні 1957 року повернулася на рідну землю.У 2004 році переїхала жити до доньки в село Клубівці. У пам'яті людей залишилася нескореною патріоткою, активісткою.

   Уже сімдесят років минуло відтоді, як поляки  у згоді з більшовиками у 1944-1946 роках депортували та винищили прикордонні українські села Сокальського району Львівської області. 28 родин із села Костяшів переселили у Клубівці. Скільки вже десятків років пройшло, а переселенці і до тепер з болем згадують ті страшні події,  думками блукають рідними селами, рідними стежками. Козак (Качурак) Зиновії був рік, як їх вигнали з батьківщини. Зате з маминих розповідей на все життя закарбувала, що з ними сталося. За твердженнями істориків, насильницьким виселенням, яке сталося за мовчазною згодою керівників тодішніх режимів, було охоплено понад півмільйона громадян.

1. Зиновіє Семенівно, ми знаємо що Ваша родина була переселена у наше село. Скажіть, будь ласка, коли це було? Чому? І звідки Вас виселили?

   7 жовтня 2017 року на вісімдесять другому році життя відійшла у вічність Борушок Марія Олексіївна, мешканка села Клубівці, учителька.  Народилася Марія Борушок 13 вересня 1935 року у селі Рошнів Тисменицького району. Життєвий шлях Марії Борушок тісно переплетений із Клубовецькою школою. Після закінчення Івано-Франківського педагогічного інституту у трудовій книзі Марії Олексіївни єдине місце трудової діяльності – Клубовецька школи. Близько сорок років праці віддані школі, учням, вихованню дітей. З 1954 по 1991 роки Марія Олексіївна працювала вчителем музики, вчителем початкових класів, бібліотекарем, вихователем продовженого дня.  Марія Олексіївна Борушок навіки пов’язала свою долю з Клубівцями. Вийшла заміж за Івана Семеновича Борушка, народили і виховали трьох синів, створили інтелігентну, творчу сім’ю. Обоє – громадські активісти, учасники сільського хору «Клубівчанка», народного драматичного театру села Клубівці. Марія Олексіївна дуже любила співати. Упродовж всього життя пісня  була її порадницею, її розвагою, її сокровенною думою, її молитвою.

   24 червня 2017 року в Івано-Франківській обласній філармонії відбулася вистава Дмитра Корчинського «Посттравматична рапсодія». Режисер-постановник вистави Вадим Дишкант, а музичний супровід здійснюватиме Тарас Компаніченко. Роль Сашка виконує Назарій Борушок. Це благодійна вистава, кошти з якої підуть на користь добровольчих батальйонів АТО.  Головний герой пєси воїн -доброволець АТО, після контузіїї подорожує часом. Потрапляє в різні ситуації та драматичні події, які відбувалися в Україні в минулих століттях. 

   9 травня ми відвідали жительку нашого села Слубську Михайлину Тимківну,  1928 року народження. Коли розпочалася Друга світова війна їй було 11 років. Нас цікавило, що пам’ятає вона про війну, що відбувалося у той час в Клубівцях. Коли ми прийшли пані Михайлина лежала і молилася вервичку. Біля неї була коробочка, у ній було багато молитовників і вервичок. Михайлина Тимківна багато років була старшою сестрицею у нашій церкві, має дуже добру пам’ять, багато знає, цікаво розповідає. Коли ми запитали, що вона пам’ятає про війну, та відповіла:  – Я пам’ятаю все. Найбільше запам’яталося, як знущалися над нашими людьми. Німці прийшли у Клубівці, коли мені було 13 років. Одного разу я вийшла з хати і побачила, як німець зрізав сливу. Я почала дуже сваритися з ним, бо ця слива росла ще з дитинства і дуже добре родила. Але німець погрожував і я пішла до хати плачучи.  Пам´ятаю, як  тікала  від німців до лісу зі своїми односельчанами. Як вбивали німці худобу і як спасла свою козу.

   9 травня у день перемоги над нацистами у Другій світовій війні ми завітали до Турик (дівоче прізвище Страчук) Марії Федорівни, 1932 року народження. Коли почалася війна Марії Федорівні було 7 років. Вже 72 роки, коли завершилася ця  війна, є вже мало свідків тих історичних подій. Нам дуже цікаво, що запам'ятала дитина про ту війну, особливо тут,  у селі  Клубівцях. Марія Федорівна зустріла нас дуже тепло, запросила до хати. Вона розказувала про війну дуже багато, жінка багато пережила і видно було, що це болючі спомини. Про той час вона дуже багато запам´ятала,  особливо як німці знущалися над нашими людьми, як був голод. Я хотіла плакати, коли Марія Федорівна говорила з таким великим сумом. У неї було дуже тяжке дитинство, війна вкрала їхнє дитинство. Сьогодні у нас знову теж війна (АТО) на сході України, там  є діти, які дуже страждають. Марія Федорівна відкривала нам правду дитячого болю і страху. Ми маємо розуміти дітей, яких застала війна і допомогти їм.

   У п’ятницю 5 квітня 2017 року я брав інтерв’ю у Ільницької (дівоче прізвище Федорак) Катерини  Йосипівни, 1931 р.н., уроженки села Клубівці Тисменицького району, яку з мамою та сестрою у п'ятнадцятирічному віці вивезли у Сибір. Після двадцятирічної каторги сім'я повернулася у Клубівці. У мене було декілька запитань, на які Катерина Йосипівна радо відповіла і показала фотографії з заслання.

– Бабусю Катерино, скажіть чому вас вивезли і куди?

- Нас вивезли з України, бо мій брат Федорак Дмитро Йосипович був в УПА. Саме через це нас вивезли. Нас було троє - мама Федорак Анна Томівна, я і моя сестра Євдокія. Нас вивезли в Караганду у 1947 році. Мені у той час було 15 років.

Федорак Дмитро Йосипович, 1922 р.н. був вояком УПА. У клубовецькому лісі вояки збудували криївку. Вони прийняли присягу визволяти Україну або померти  у боротьбі за неї. 20 січня 1945 енкаведисти зловили його у криїіці, арештували. Сім’я два роки переховувалася. У 1947 році після Покрови енкаведисти вивезли Федорак Анну Томівну з доньками Євдокією та Катериною у Сибір ( з книги "Клубівці" Й. Карпіва. (СІМИК, 2000)).

   Щоб глибше зрозуміти тему репресій в Україні та знайти відповіді хвилюючі запитання, ми завітали до жінки, яку у юному віці вивезли з сім'єю на заслання у Сибір. Зараз їй 87 років. Мешкає Касюк Ганна Корнилівна у селі Клубівці по вулиці Федченка. На подвір'ї ми зустріли її чоловіка Василя Семеновича Касюка. Привіталися, розказали хто ми і чого прийшли. Уважно вислухавши нас, направив до дружини Ганни Корнилівни, яка поралася на городі, збирала бур'яни. Вона дуже здивувалася нашому приходу. Ми розповіли Ганні Корнилівні про нашу газету, яку ми випускаємо у школі. Тоді вона почала розповідати нам про те, як їх забрали всією сім'ю з села, як там було тяжко. Ми запитували, а вона відповідала зі сльозами на очах. Лише коли згадувала про своїх друзів (вони на світлині), то посміхалася. Ми багато говорили про ті страшні часи. А на прощання сфотографувалися з Ганною Корнилівною.

  Вулиця Стародорожна – одна з головних та найдавніших вулиць села Клубівці. Вона довга, пролягає від вулиці Івана Франка до вулиці Шевченка. Вулиця активна, будинки охайні, проживає багато молоді та школярів. У сиву давнину наша вулиця називалася Стінки. Вона була між селами Надорожна та Вільшаниця. Старі люди, які колись жили в селі Пеколів (урочище Панькова Яма), після нападу татаро-монголів перебралися жити ближче до урочища Береги.  Ось так почала обживатися вулиця Стародожна. Стародорожна пішла від назви Стара Дорога

   25 листопада 2016 року на шістдесят сьомому році життя відійшов у вічність Федорак Ярослав Петрович, мешканець села Клубівці, сільський дяк.

   Народився Ярослав Федорак 16 березня 1949 року. Освіту здобував у Клубовецькій восьмирічній школі, Тисменицькій заочній середній школі, професію токаря - в Івано-Франківському ПТУ №1. У 1968-1970 роках служив в армії. Спеціальність псаломного регента здобув у Івано-Франківському теолого-катехитичному духовному інституті, де навчався у 1995-1996 роках. З 1991 року донедавна служив дяком у Клубовецькій церкві Святої Покрови Божої Матері 

 Моя вулиця називається Лугова. Вулицю назвали так, тому що довкола були колгоспні поля і луги. Край вулиці побудовано шість будинків. Тільки два будинки  обжиті, решта ще незавершені повністю. Вулиця молода. Уздовж вулиці насаджені дерева, кущі, квіти. Ще є невеличкий потічок, який протікає попри наші будинки. Вулиця коротка, але широка, простора, неасфальтована. Неподалік вулиці є каплиця Богородиці, навкруг неї рясніють квіти. На вулиці Луговій живуть дуже добрі люди. Ми допомагаємо, підтримуємо один одного. 

   Наше село називається Клубівці. Вона найкраще. І школа наша найкраща, біля неї є пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Він, як поет і художник, нам нагадує, що треба вчитися і любити свою Батьківщину. Це він писав: "«Село на нашій Україні – неначе писанка, село…». У нашому селі є багато вулиць. І серед них моя вулиця Молодіжна. Вона дуже давня вулиця, їй вже 496 років. Але колись вона не мала назви.  Колись, як розказує моя бабуся Марія, ця вулиця була дуже широка і глибока, мала два високі береги. Вулиця Молодіжна з'єднює Береги (частину села) з Старою Дорогою (тепер вулиця Стародорожна). 

   Церковна процесія після недільної Служби Божої попливла на вулицю Берегову до обійстя Романа Козака. Тут, біля оновленого хреста, отець-декан Петро Скрипник і о. Володимир Майданчук відправили молебень. На кам’яному постаменті викарбувано напис «Тут жив Федорак Дмитро Іванович (1918-1940), секретар сільської ОУН, зв’язковий. Боровся і загинув за незалежну Україну». Парафіяни слухали виступи о. Володимира Майданчука, сільського голови Богдана Рекетчука, учасника АТО Ігоря Чернецького, краєзнавця Йосипа Карпіва і перенеслися уявою в 1939 рік, коли Червона армія здійснила операцію  «золотий вересень»  і нібито визволила населення західноукраїнських земель. У Клубівцях тоді її зустрічали з синьо-жовтими прапорами, помахами рук і шапок.