Print
Category: Історія села
Hits: 3030

   У п’ятницю 5 квітня 2017 року я брав інтерв’ю у Ільницької (дівоче прізвище Федорак) Катерини  Йосипівни, 1931 р.н., уроженки села Клубівці Тисменицького району, яку з мамою та сестрою у п'ятнадцятирічному віці вивезли у Сибір. Після двадцятирічної каторги сім'я повернулася у Клубівці. У мене було декілька запитань, на які Катерина Йосипівна радо відповіла і показала фотографії з заслання.

– Бабусю Катерино, скажіть чому вас вивезли і куди?

- Нас вивезли з України, бо мій брат Федорак Дмитро Йосипович був в УПА. Саме через це нас вивезли. Нас було троє - мама Федорак Анна Томівна, я і моя сестра Євдокія. Нас вивезли в Караганду у 1947 році. Мені у той час було 15 років.

Федорак Дмитро Йосипович, 1922 р.н. був вояком УПА. У клубовецькому лісі вояки збудували криївку. Вони прийняли присягу визволяти Україну або померти  у боротьбі за неї. 20 січня 1945 енкаведисти зловили його у криїіці, арештували. Сім’я два роки переховувалася. У 1947 році після Покрови енкаведисти вивезли Федорак Анну Томівну з доньками Євдокією та Катериною у Сибір ( з книги "Клубівці" Й. Карпіва. (СІМИК, 2000)).

 

 

- В яких умовах Ви проживали?

- Проживали у землянках, у середині не було нічого, за деякий час збили тапчани і розвивалися далі.
-Яку роботу Ви виконували там?         

-Переносила цемент, дошки та інші будматеріали.
-Чи мали змогу вчитися?
-На жаль, змоги вчитися я не мала. 
-Чи були ще наші односельчани там?
-Так, там були: Старчук Марія Дмитрівна, Левандовська Анна, Левандовська Катерина, Сенюк Анна, Бойко Марія та інші.
-Як ставилися до наших людей?
-До наших людей ставилися дуже погано, якщо не зробив роботу дуже добре били батогом, за спробу втечі прив’язували до дерева та штрикали ножом.
-Чи важко Вам було на чужині?

-Спочатку було дуже важко, але пізніше звикли.

-Чи зустрічалися українці там?

-Так, там було дуже багато українців з Івано-Франківської області.

-Чи хотіли Ви повернутися додому?

- Ми кожного вечора молили Господа, щоб цей день настав, день коли ми повернемося в  Україну.
-Скільки років Ви були у засланні?
-Я була у засланні 20 років.
-Заміж Ви вийшли там, у засланні?
- Так, я вийшла заміж у Караганді.
- Яким було Ваше весілля?
- Весілля було скромн,е не було багато їжі, напоїв, музики і танців, шлюб брали у церкві.
- Де народилися ваші діти?
- Я народила 3 дітей, всіх народила там, у Караганді.
- Розкажіть якусь історію, що запам'яталася.
- Була колись зі мною така історія. Коли я лізла по драбині подати будматеріал,и драбина проломилася і я упала, і зламала руку. Після того мене занесли у землянку де були росіяни та моя сестра. Ми розмовляли з сестрою, що обов’язково повернемося на Україну. Проте росіяни сказали що ми повернемося на Україну після дощику в четвер (коли рак на горі свисне), а ми їм сказали, що ще перед дощем повернемося.
-Коли Ви повернулися на Україну?
- У 1968 році
- Де працювали? Чим займалися?
- Працювала кухарем у Тисмениці, у шкільній столові. Виховувала дітей, вела господарку. Співала з донькою Марією у сільському хорі "Клубівчанка" .
-Чи переслідувало Вас НКВС після повернення?
- Ні не переслідувало
- Що запам’яталося Вам з тих часів найбільше?
- Голод, я працювала за 7 рублів, хоча одна буханка хліба коштувала 7 рублів.

   8 листопада 1947 року прибули у Караганду. У дорозі були 18 діб. Із вагона-товарняка людей перевели у клуб. Тут в одній кімнаті розмістилося 80 осіб, так жили два тижні. Привозили їсти баланди з сої та кусок хліба. У людей заплодилися вош Їх було так багато, що з волосся та рукавів їх згортали як сніг. Вони людей доїдали. Потім людей розвели по землянках. Упав великий сніг, від землянки до землянки переходили через  снігові тунелі.  У Караганді Катерина Ільницька працювала на будівництві, в шахті, в лікарні, в їдальні. На будівницві при 45-градусному морозі хліб замерзав. Інші переселенці також тяжко бідували. Вони вишукували у смітті лупину, аби не вмерти з голоду. (зі спогадів К. Ільницької у книзі "Клубівці" Й. Карпіва. (СІМИК, 2000))

-Як Вам було після повернення в Україну у рідному селі?
- Було добре, правда за 20 років до заслання і після це було для мене як два різні села, я не упізнавала ні своїх друзів, ні знайомих бачила нових дітей, нові сім’ї і багато чого іншого.
-Чи мали де жити?
- Житла ми не мали, тому деякий час жили у сусідів
- Якою мовою Ви розмовляли у засланні?
-Якщо ішли до склепу то російською, а між собою українською
-Чи залишилися там ваші друзі?
 -Так одні далі живуть, проте більшість уже небіжчики.

   Брат Дмитро Федорак після винесення вироку був висланий у Джезказган, працював на шахті, добував руду. Одного разу будучи дуже голодним він з'їв замерзлий буряк і тяжко захворів на запалення. У тюрмі він відсидів 10 років, і тоді його звільнили. Він приїхав у Караганду. Через дев'ять років йому видали паспорт. Повернувся в Клубівці, прожив до 15 жовтня 1990 року. Вже хворим був на посвяченні могили і бачив, що могутня кровава держава з її тюрмами та концтаборами перестає існувати"(з книги "Клубівці" Й. Карпіва. (СІМИК, 2000)).

- Що Ви побажаєте нашим учням.
- Щоб ви були здорові, щасливі, гарно навчалися і не знали такої біди, якої зазнала я. 

   На  світлинах з родинного архіву Ільницьких (Федорак):

1. Катерина Ільницька (Федорак) з мамою Анною Томівною і сестрою Євдокією у Караганді;

2. Катерина Ільницька під час  інтерв’ю  5 травня 2017 року;

3. Катера Йосипівна з родиною на засланні у Караганді; 

4. Катерина Ільницька, донька Марія Марцінко та Наталія Пронюк (Євчук) - учасниці хору "Клубівчанка";

5. Хоровий колектив «Клубівчанка», Катерина Ільницька у першому ряді по центру.. 


* Тапчан- нижня частина ліжка.   Склеп- магазин.  Небіжчик- покійник.

Ільницький Ігор, 7 клас

Бабусина школа. Читайте за посиланням...