Дослідження

67 років тому в с, Клубівці прибули переселенці з теперішніх польських територій. Сьогодні їх дуже мало серед живих, проте залишилися їхні діти й онуки. І пам'ять, яку вони зберігають. Це сьогодні. А тоді їх було 28 сімей, а саме: Борушка Семена, Войтовича Кузьми, Іванчука Григорія, Ковалюка Панька, Калинівського Михайла, Когута Павла, Киби Мирослава, Кудрая Михайла, Милика Андрія, Милика Степана, Милика Миколи, Панас Ганни, Пісецького Григорія, Самуляка Павла, Сантара Михайла, Сватюка Миколи, Сердюка Івана, Тараса Семена, Тарасюка Григорія, Тарасюк Марії, Тарасюка Михайла, Шелемея  Григорія, Шелемея  Івана та Шаварського Йосифа.

 

Переселенці прибули в Клубівці у 1946 році з Костяшина Сокальського району Львівської області. Тепер це село на території Польщі – у Грубешівському повіті Люблінського воєводства. В Костяшині нараховувалося 100 дворів українців і п’ять дворів поляків. Назва села походить від власного імені першого поселенця. Час заснування Костяшина невідомий, але найдавніші розповіді про нього відносяться до часів панщини. Тепер територія села зорана і стала полем.

У  Клубівцях переселенці одержали помешкання в хатах поляків, які в цей же період виїхали в Польщу. Клубівчани помилково вважають їх за лемків, вони такі ж древні галичани, тільки зі Львівщини. Інші костяшинці поселилися в селах Пшеничники, Марківці, Тисмениці, Новій Липівці. На території Польщі залишилося 74 українські села, бо після війни, за угодою, вирівняли кордон між державами.

12 червня 1946 року переселенці приїхали в Клубівці зі станції Белз, що недалеко від Сокаля. У Белз звезли багато людей і розмістили на полі. Люди спали під палатками в соломі. Одних вантажили у вагони-товарняки, які супроводжували чекісти і відправляли невідомо куди. А тих, які прибували у Белз, також супроводжували москалі і поляки. По дорозі вони знущалися над людьми, багатьох убивали, особливо хлопців.

З розповіді Панас Стефанії Євстахівни, 1925 р. н.:

– Нас привезли до Станіслава, спинили біля вагона. А люди хто куди міг урватися. Тоді мені був 21 рік. У колишньому помешканні залишилось усе господарство. У Станіславі ми ходили шукати помешкань, і там, де були польські хати, поселялися ми. А пізніше побудували собі будинки. Коли приїхали в Клубівці, я почала працювати в колгоспі. Звісно, приїхавши в Клубівці, ми не мали нічого з собою, тому місцеві люди нам допомагали. Давали, хто що міг: картоплю, інші продукти харчування. Пізніше, коли виділили землю, ми мали змогу садити городи. Протягом свого життя я ще жодного разу не була в тому селі. У Костяшині я жила з мамою, татом і двома сестрами. Нападали поляки вночі, мого діда застрілили.  Приїхала фіра, і сказали, що треба виїжджати. А що на цю фіру можна взяти з собою? Той, хто мав коней, брав з собою, також брали найнеобхідніше. А так усе залишилося там.

З розповіді Качурак (Козак) Зеновії Семенівни, 1945 р. н.:

– Поляки над нами знущалися, палили села. Тож багато молодих людей, особливо хлопців, які мали коней, втікали геть. Серед них небагато залишилося в живих, майже всі загинули. А тих людей, яких разом з нами не вивезли, виселили на німецькі території.

Мій тато із сусіднього села Ліски, а мама з Костяшина, в сім’ї ще було двоє дітей (Петро і Ольга). Перед виселенням мої батьки закопували зерно в землю, викопували своєрідні траншеї і там ховали скрині із зерном. Тоді мені був тільки один рік, тому про ці події мені розказували мої батьки. Вони казали, що нас вивозили у вагонах-товарняках, а там були і люди, і коні, і різні верстати. Тоді поїзд їхав дуже повільно і часто зупинявся.

Потім нас привезли на вокзал і мого батька хотіли залишити в Станіславі, бо він умів робити чоботи, полотно. Але він відмовився, бо мав коня, тож йому потрібне було поле. Тато хотів жити в селі,  тому нас поселили в Клубівцях. А ще багато людей залишилося в Станіславі. А в Клубівцях нам давали поле. Якраз 12 червня на Зелені свята, ми прибули в Клубівці. Тоді люди працювали в колгоспі. І ми так жили. В село Костяшин я не поверталася жодного разу, бо не знаю, де воно.

Вже чимало років минуло з того часу, як костяшинці покинули свої рідні домівки і господарства,  а їм досі мимоволі на очі навертаються сльози, коли згадують  про ті часи.

Марія МОЛОЩАК, 11 клас

З архіву світлин Борушка І.С. Село Костяшинці: футбольна команда села, молодь села, панахида біля Могили 41 р.).