Такі висновки зробили юні дослідники, котрі працювали над краєзнавчим проектом «Батьківська криниця»: Існує тісний зв'язок криниць з історією села. Найдавніші сільські криниці є у Берегах, найглибша криниця має 19 метрів. У період з 1940 по 2000 рік в селі жили три копачі криниць. Утримання криниці вимагає знання правил експлуатації, очистки та захисту. Криниці є об'єктом  народних прислів'їв, приказок, легенд, творів літератури і мистецтва. Родинні криниці описано в творчості наших односельців. Криниці – витвір мистецтва кожного господаря.

 

Новий ґазда і криниця нова

 Від батька Володимира записав Пронюк Богдан з 8 класу.

 Мій тато походить з родини Пронюків-Ткачуків, що живуть у частині села, яка називається Берегами. Коли я взявся досліджувати, хто побудував татову криницю (12), то дізнався багато цікавого про діда Ярослава Пронюка, прадіда Івана Ткачука та прапрадіда Петра Ткачука. Виявляється, криниця, біля якої виріс мій батько Володимир, викопана дідом Ярославом Пронюком у 1965 році, коли зміліла та засипалася криниця предків Ткачуків. Ця давня криниця була на тому місці, де зараз росте горіх, коло літньої кухні. Колись усе було інакше. Хата разом зі стайнею була на тому місці, де зараз грядки. Збоку – комора, яку прапрадід звів власноруч без жодного цвяха. Прапрадід Ткачук Петро Євстахійович (1885-1967) був вправним теслею. А криниця стояла посеред двору, і над нею схилявся великий дерев’яний журавель. Прапрадід був заможним господарем, мав коней, поле, ліс. Був грамотним. Добре знав математику, мав свої книги, розказував людям історію села. Це він повторював щоразу: «Пам’ятайте, що наше село засноване у 1520 році». Прапрадід Петро Ткачук був січовим стрільцем, брав участь в боях за незалежну Україну. В його хаті ввечері тайком збирались односельчани і вели заборонені розмови про волю, про незалежність України. Баба Марія пам’ятає, як сходилися чоловіки, запинали цупкими веретами вікна і довго радилися.  Хотів наш прапрадід покласти нову хату, припас багато дерева, але коли прийшли більшовики, ошукали весь народ, забрали в прадіда Петра все дерево, бляху, коней, худобу, ліс, поле. Пустили людей з порожніми торбами. Добре, що на Сибір не вивезли, а то багато заможних родин повивозили з села. Прапрадіда Петра з прапрабабою Ганею посадили в Станіславську тюрму на самий Великдень. Скільки вони там були, не знаю, але повернулися живі. Вони дожили віку у старій хаті. Прапрадід багато читав, у хаті на полиці, у сховку над ліжком мав багато книжок. Їх читав – знав майже всі напам’ять, умів переконливо розповідати. А ще він гарно грав на скрипці. Прадід мав коня. Він їздив возом, у який був впряжений один кінь на роботу в гори, там прадід сплавляв ліс. Був ще землеміром, старшим братом і касиром у церкві. Помер у 1969 році, похований на сільському цвинтарі. Прапрадідів родовід походить із села Вільшаниці. У нього був один брат Дмитро “дічишин”. Прабаба Ганна померла у 1959 році, вона походила з родини Лукимівих, Равських, Гнатових. Мала одного сина Івана. Кажуть, що прапрабаба була вправною ґаздинею. Такої корови, як у неї, ніхто не мав у селі. Вона сама робила масло, відкидала сир і продавала у Тисмениці. Звідти привозила для баби Марії білу булку. Яка це була радість!

 Прадід Іван Ткачук був ювеліром, він працював у Косівській ювелірній фабриці. Про нього я мало знаю. А прабаба Ганна Іванівна пропрацювала 36 років прибиральницею в Клубовецькій школі.

 Цю хату, що є зараз, і криницю побудував мій дід Пронюк Ярослав Федорович (1940-1987). Він побудував також будинок сільської ради, який і зараз діє. У 1971-1980 роки дід був головою сільської ради. Про нього можна розказувати багато, він був активний і життєлюбний, добрий сім’янин. Він і баба Марія народили і виховали шестеро дітей, усім дали освіту. Дід помер у віці 47 років, а криниця на подвір’ї залишилась. І залишилося багато доброї пам’яті про нього. На подвір’ї баби Марії Пронюк є каплиця Матері Божої. Статуя привезена з Петралчини, з місця, де народився і правив святий отець Піо (Італія). Бабі Марії недавно присвоїли почесне звання Мати-героїня.

 Від свого дідуся Дмитра записала Бойко Юлія, 7 клас.

 Про нашу родинну криницю мені розповів дідусь Бойко Дмитро Дмитрович, 1931 року народження. Він проживає у селі Клубівці на вулиці Івана Франка. Ця дорога давня, вона зв’язує Івано-Франківськ з Тернополем, Тлумачем, Городенкою.

 Криниця на дідусевому подвір’ї існує від 1979 року. Її викопав мешканець села Клубівці Палагіцький Йосип Юркович. Глибина криниці – 8 метрів. Йосип Юркович копав її вручну, лопатою (як  каже дідусь – «роскалем»).

 Від діда Дмитра я довідалася, що найдавніша і найглибша криниця у нашому селі – в сусідів Михайлининих (13), її глибина –  приблизно 19 метрів. На верхній  рурі вибита дата – 1936 рік.

 Дідусь розповідав, що його батьки були хліборобами. Він працював трактористом 40 років, а набув професію тракториста у Тисменицькій сільгосптехніці. Бабуся Ганна Бойко, дівоче прізвище Козак (1937–2000), працювала прибиральницею у школі близько 40 років. Спочатку  в  старій школі – «Молошіковій хаті», яка діяла  з 1949 по 1962 рік (фотографія школи на 7 сторінці, на дослідницькій карті – об’єкт номер 18).

 Дід Іван, як скарб в літах, усе він пам’ятає...

 Пронюк Надія з 8 класу випитала в дідуся Івана про дві криниці.

 У мого дідуся Цуркана Івана Федоровича, 1929 р.н., криниця викопана у 60-х роках ХХ сторіччя. Її глибина – 7 метрів. Складена вона з бетонних рур: сім у землі і восьма зверху. Копав криницю односелець Марцінко Олекса Дмитрович, 1916 р. н.

 Біля каплиці, на моєму подвір’ї, криниця викопана ще за Польщі, у 20-х роках ХХ сторіччя. Вона належала цілительці Дорці. Її глибина – 8 метрів, викладена бетонними кільцями. Довгий час ця криниця була громадська. Тепер така потреба зникла, бо у кожного на подвір’ї є своя криниця.

 Довідково: Дорка Лужна – народна цілителька, жила в другій половині ХІХ століття і цілющими рослинами, чудодійним словом допомагала людям і була знана на всю округу. Цей дар вона перейняла від своєї матері. Люди довго пам’ятали добру знахарку, яка біля свого двору збудувала каплицю, щоб слово Боже допомагало їй у лікуванні різних недуг.

 Народні перекази розповідають, що з незапам’ятних часів на цьому місці стояла фіґура – хрест із розп’яттям Ісуса Христа. А каплиця біля неї збудована пізніше, в другій половині ХІХ століття.

 Ще така давня криниця є у дворі, де проживає наша вчителька Наталія Василівна Івасюк. Вона теж викопана у 20 роках ХХ сторіччя поляком, якого називали у селі Дзіґура. Він приїхав до нас із Лемківщини. Його хата стоїть ще й тепер.

 Найдавніша криниця в Клубівцях в Михайлишина Василя Федоровича, на цьому подвір’ї  тепер живе Олена Михайлишин – мама сільської фельдшерки Марії Івасюк. Глибина цієї криниці – близьк 20 метрів, рури бетонні. Викопана у 20-х роках ХХ сторіччя.

 Учень 7 класу Микола Пронюк розповів про криницю діда Ярослава.

 Дід Ярослав Дмитрович (1940-2010) з бабусею Ганною Іванівною, 1939 р. н. разом на своєму обійсті викопали криницю (10) у 1963 році. У ній 9 рур, завжди є вода. Її копав чоловік із  Тисмениці на прізвище Ксьонц.  Батько Пронюк (Івасюк) Ганни Іванівни – Івасюк  Іван Миколайович був керівником криївки УПА, до війни війтом села Клубівці, а в час війни – начальником залізниці у Хмельницьку.

 Рекетчук  Федір (дід Ярослава Пронюка) жив на цьому подвір’ї, робив меблі, деякі з них збереглися дотепер – шафа дерев'яна 1914 року  та стіл дубовий.

 Аж сльози набігли у баби Марини, коли давні спогади в серці ожили...

 Від діда Богдана та прабаби Марини записала цікаву розповідь про родинну криницю Тетяна Марцінко, учениця 7 класу.

 Вчора я ходила до бабусі, щоб дізнатися більше про нашу криницю. Бабуся Марина розповіла, що криницею користуються від 1961 року. Її викопав на подвір’ї мій прадід Марцінко Василь Дмитрович (1928-2007). Він велосипедом возив цемент, щоб виготовити рури. Він працював на колії (залізниці), а ще 18 років був старшим братом у нашій церкві.

 Моя прабабуся Марцінко (дівоче прізвище Войтович) Марина народилася 28 грудня 1928 року в селі Костяшині Сокальського району Львівської області в заможній родині. Її батьки мали багато поля, магазини. Бабуся залишилася сиротою у 20 років, її батьки померли за один тиждень. Коли їй було 14 років, вона була зв’язковою, передавала записки українським воякам, зашивала їх у рубець спідниці, щоб не побачили поляки, і переносила через два села. Поляки не любили українців, різали їх, убивали дітей. Наші люди ховали дітей у печах. Дим виїдав їм очі. В 1944 році поляки спалили українські села, щоб вигнати звідти українців. Цілий рік людей гнали з села в село. 13 червня 1946 року людей вивозили в товарному поїзді на Івано-Франківщину. Поїзд їхав цілий тиждень. Коли приїхали на вокзал, на нас чекали, щоб розселити у польські будинки. Хто мав більший маєток на Сокальщині, тому тут давали більшу хату. Бабусину родину поселили в кузні. На фундаментах кузні дідусь вимурував будинок. А тим часом ми жили в стайні. Не було що їсти, бульбу садили з лупини. Прабабуся вийшла заміж у 18 років, народила семеро дітей, двоє померли, не вижили у ті часи. Діда забрали в армію на 5 років. Коли повернувся додому, його перша дитина Михайлина мала п'ять років.

  Бабуся Марина все життя пропрацювала в колгоспі ланковою, а потім на фермі.

 Мій дідусь Богдан Васильович народився в 1958 році. В дитинстві пас корову, доглядав кролів і навіть варив їсти. Навчився писати і читати ще до першого класу. Служив в армії, потім працював у міськхарчторзі, розвозив товар ветеранам війни. Дідусь має коні, любить і доглядає їх.

 Як розповідає бабуся, її діти завжди допомагали їй у господарстві, хоч були по-хлопчачому бешкетні. Усі стали добрими господарями. Дідусь Богдан має вже шестеро онуків, п'ятеро з них навчаються у нашій школі.

 Це все прабабуся Марина згадувала і розказувала  зі сльозами на очах. Вона ніби знову пережила ці події.

 На світлинах: 1. З бабусею Мариною біля прадідової криниці. 2. Мій дід Марцінко Василь. 3. Бабуся Марина з донькою Михайлиною у 1949 році.

 Вода, як правда, – свіжа і свята…

 Від свого дідуся Йосипа Івановича записала Ірина Старчук, учениця 7 класу.

    Мій дід Старчук Йосип Іванович, 1940 р. н., так розповів мені про родинну криницю: Клубівці народилися у 1520 році. Півтора десятка  родин переселилися зі спаленого села Пеколів у клубовецькі Береги, одна з родин була  на прізвище Старчук, яка розташувалася на обійсті, де зараз мешкає Йосип Старчук   із сім’єю.

 На подвір’ї стояла стара хата від 1847 року, тобто збудована ще за панщини і служила людям приблизно 130 років, не мала жодного цвяха. Криниця біля неї дуже давня, спочатку у ній були дерев’яні  цебрини. Обійстя належало Софії Старчук (бабі Зоні, 1895-1969), чоловік якої – Старчук Василь Йосипович у 1918 році пішов на австрійську війну і не повернувся.  У Софії та Василя Старчуків було троє дітей: Старчук Іван Васильович (батько Йосипа Старчука) народився 1914 році в селі Клубівці. Належав до Організації Українських Націоналістів. 8 жовтня 1940 року його заарештували більшовики. Засудили в 1941 році  на 7 років. Загинув у Станіславській тюрмі; Старчук Олекса Васильович народився 1915 року в селі Клубівці. У 1944 році вступив до УПА. Був рядовим, станичним, псевдо – «Чумак». Схоплений у криївці в 1945 році. Засуджений на 15 років заслання і каторжних робіт. Помер у Воркуті 1962 року; Старчук (Федорак) Марія Василівна (Марія Зонина, 1919-2005), добре  знала історію рідного села, охоче й переконливо розповідала її.

      В кінці 30-х років Софія Старчук із синами та дочкою  реставрували криницю, поміняли цебриння на бетонні рури, всього  покладено 9 рур   ( на той час це було дуже багато, при укладанні  рур розкопали велику яму, майже на ціле подвір’я, і так їх встановили). В криниці завжди є шість рур води, вода чиста й холодна. Криницю ретельно доглядають, воду викачують і чистять дно. На дні збережено цебриння до цього часу , там сходяться три джерела, тому вода завжди є.

 Криниця Старчуків у селі за всіх часів  була в пошані,  воду з неї беруть  до місцевої церкви у будні та великі свята.  Сільський паламар із гумором називає її «Туськавецька», бо дружина у Йосипа Івановича  називається Анастасія, а кличуть у селі  її Туська. Сільська громада вдячна Йосипу Старчуку  за збереження прадідівської криниці.

 Дідусь Йосип усе життя працював пожежником. Любив свою професію. Разом із своєю бригадою він рятував людям життя. А ще він має золоті руки. Часто ми всією сім’єю збираємося разом і дідусь розказує  цікаві пригоди зі свого життя. Він брав участь у реставрації церкви, допомагав будувати каплицю. А ще він любить подорожувати по історичних місцях.

 Колись тут школа була – і хтось тут бігав такий, як я…

 Інформація про прадідівську криницю наймолодшої учасниці дослідницького проекту –  Наталії Турик із 3 класу.

 На моєму подвір’ї, що на Стародорожній вулиці, є дві криниці. Одна  (4) викопана у 1975 році, коли побралися дідусь Ярослав і бабуся  Галина Данилюк. Криницю викопав сусід Андріїв Дмитро. Знайшов джерело на глибині 

7 метрів. Але у 2010 році криниця чомусь висохла. І мій тато викликав спеціальну машину, яка призначена для бурових робіт, щоб викопати другу криницю. Джерело знайшли на глибині 13 метрів.

 Цікаву історію має криниця, що у дворі моїх померлих прадіда Миколи Івановича та прабабці Анастасії Дмитрівни Данилюків. Кажуть, що ця криниця викопана ще на початку ХХ сторіччя. Моя прабабуся з родиною жила по сусідству зі школою. На шкільному подвір’ї була криниця з чистою джерельною водою. Під час Другої світової війни  школа згоріла (1944), а криниця була закидана камінням. І коли прабаба і прадід побралися, то їм дозволили будувати хату біля шкільної криниці. В той час цю криницю почистив житель села на прізвище Івасюк Петро (Барабаш). Її глибина – 8 метрів. Вода в ній смачна і прохолодна  до сьогодні.

 Мій прадід Микола Іванович Данилюк усе життя працював на Львівській залізниці в Івано-Франківську складальником поїздів. Був нагороджений орденом Знак пошани.  Дід Ярослав Миколайович Данилюк працював водієм-пожежником. А ще він був пасічником та столярем.

 По татовій лінії прадід Іван Олексійович Качурак був автослюсарем, а дід Василь Федорович Турик має професію маляра.

 Береги, Береги – скільки пам’яті ви зберегли…

 Про родинну криницю Вінтонових, що у Берегах (першина села), розізнав учень 11 класу Федорак Роман.

 Криниця у господарстві  Галини Кулькової (Бойко) на вулиці Миру викопана у середині 60-х років ґаздами Федораком Олексою Вінтоновичем та його дружиною Ганною, які побралися 15 жовтня 1921 року, у селі їх називали  «Вінтонові».

 Олекса Вінтонович (1897-1975) був сільським ремісником – ткав тонке полотно на жіночі та чоловічі сорочки, верети писані із чорних та кольорових ниток, різні хідники застеляти підлогу. Його вироби замовляли і користувалися ними не тільки односельці, але й мешанці навколишніх сіл. Його вироби і до сьогодні є окрасою  домівок у клубовецьких ґаздів. У 2010 році ткацький верстат передано у сільський краєзнавчий музей. Він також умів робити жіночі та чоловічі чоботи, був сільським музикантом (грав на скрипці).

 У Олекси і Ганни було три сини – Василь (1924-1985), Іван (1928-1963), Федір та дочка Марія (1930-1994). Марія вийшла заміж за Олексу Германа з Милування. Вони жили в Клубівцях. У них народилася дочка Марія (1963-1991), а у Марії – дочка Галина (1986) та син Роман (1989), які до сьогодення ґаздують на своєму обійсті. Криниця у них – на 5 кілець, вода завжди   чиста і придатна до вжитку.

 Родина та сільська громада  щиро  вдячні  за прадідівський  спадок, за збережену скарбницю, яка вже не один десяток років збагачує  сільські домівки  і  є світлою пам’яттю для багатьох поколінь клубівчан.

 Федорак Роман, учень 11 класу, розпитав про стриєву криницю, що на Таборищах (назва частини села) .

 Ця криниця (19) на обійсті Миколи та Марії Федораків. Її викопано з ініціативи  Федорака Василя Олексійовича (1924-1986.) на честь народження онучки Олесі у вересні 1981 року. Закладено 6 рур. На фото: біля криниці Давид Гвоздецький – онук Миколи Федорака, а  правнук Василя Федорака.

Літературна студія "Ініціатива"

Альбом світлин можна перегянути за адресою: http://kluedu.if.ua/index.php/ua/demonstratsii/389-batkivska-krynytsia