Print
Category: Історія села
Hits: 3770

Герой – це людина, яка знає, що є блага,  дорожчі за життя.

Готхольд Ефраїм Лессінг

   Ще на початку ХХ століття  Клубівці стали одним  з осередків  українського національно-визвольного руху. Тут було започатковано товариство «Січ», яке очолив Дмитро Рекетчук. Рік створення цього товариства точно не відомий, але сталося це ще до початку Першої світової війни. В складі товариства було багато молоді, і воно мало патріотичний характер. Серед його членів переважала думка про те, що українці при першій можливості повинні взяти владу в свої руки. Розпад Австро-Угорської  імперії  у 1918 році створив таку можливість і січовики стали учасниками листопадового зриву, а в подальшому українсько-польської війни.

Збереглися дані про тих, які брали участь у цих подіях і яких ми відносимо до січових стрільців:

КЛУБОВЕЦЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

1.Бабяк Яків   2 Бабяк Йосиф   3.Бабяк Федір Матвійович

4.Вівюра Костянтин   5.Бойко Онуфрій Олексійович

6.Досюк Михайло Дмитрович   7.Лесюк Дмитро Іванович

8.Івасюк Петро Федорович   9.Герман Семен Васильович

10.Гуляк Олекса   11.Левандовський Михайло Прокопович

12.Лужний Іван   13.Касюк Василь Іванович

14.Касюк Василь Петрович   15.Касюк Дмитро Іванович

16.Касюк Іван Онуфрійович   17.Касюк Микола Іванович

18.Крушенька Петро   19.Марцінко Кость   20.Матвій Семен 21.Михайлишин Матій Олексійович  

22.Молощак Петро Гаврилович   23.Парадний Іван Вікторович   24.Портуняк Степан Романович   25.Парадний Микола Вікторович

26.Пронюк Йосиф Гаврилович   27.Рекетчук Олексій Федорович  28.Рекетчук Петро Гаврилович

29.Семанюк Кирило   30.Семчук Михайло Онуфрійович   31.Старчук Василь Йосифович   32.Старчук Дмитро Йосифович

33.Старчук Іван Йосифович   34.Ткачук Петро Євстахійович   35.Федорак Пилип Дмитрович

36.Федорак Дмитро Томович   37.Френдій Микола   38.Шешурак Дмитро Миколайович

Незважаючи на те, що українці програли війну полякам, бажання продовжувати національно-визвольну боротьбу у них не зникло. У 1929 році в Клубівцях за ініціативи місцевих українців було створено пожежне товариство «Луг». До нього належали як чоловіки, так і жінки( приблизно 50 жителів села). Для тодішньої влади це товариство мало на меті охороняти село від пожеж , але насправді  воно виконувало культурно-просвітницьку та військово-спортивну роль. Найактивнішими його членами були: голова товариства – Федорак Пилип Дмитрович, а також  Йосиф Баб’як, Дмитро Бойко, Олекса Досюк, Іван Івасюк, Михайло Левандовський, Федір Лещу, Федір Сенюк, Іван Старчук, Олекса Старчук. Вони влаштовували  аматорські вистави та концерти, організовували спортивні змагання, пропагували українське слово та українську історію. Коли лугівчани збиралися, то обов’язково виконували пісню «Ще не вмерла Україна».Через їхній патріотизм польська влада в 1934 році «посприяла» ліквідації цієї організації. Однак клубівчани чекали на такий перебіг подій і в 1932 році були готові до нового етапу боротьби проти польського панування, створивши політичну організацію під назвою «Каменярі». Організатором цього товариства став 28-річний місцевий житель Дмитро Досюк . Його доля в якійсь мірі віддзеркалює долю багатьох молодих людей того часу. Він був щирим українцем, патріотом свого села, який прагнув допомагати рідному народові в часи польської окупації. Дмитро заснував сільську кооперативу ( крамницю, яка торгувала різними потрібними товарами), в якій сам працював крамарем, склавши конкуренцію місцевим полякам та євреям. Друга кімната крамниці була читальнею, де сходились люди і читали газети, журнали. Працював у «Просвіті», був невтомним організатором спортивних змагань, фестин, незамінимим учасником театрального життя. Нічого дивного не було в тому , що саме він очолював каменярів. У той час місцеві жителі дуже ідеалізували життя українських селян в радянській Україні. Це був своєрідний протест проти польської окупації. Люди  не мали ніякої інформації про голод 1932-33 років у  Наддніпрянщині, сталінський терор, насильницьку колективізацію. Одного разу, коли місцевий священик  у своїй проповіді  почав говорити про голод і про занепад релігійного життя в сусідній радянській державі, Дмитро Досюк криком зупинив його і на весь голос запитав,  чи це все він бачив на власні очі. Згодом він зрозумів, що священик говорив правду…

 В 1937 році каменярі  організували фестин, на якому співали українські пісні, проголошу -вали промови з критикою польської влади, ставили живу вежу, демонструючи цим увагу до спорту. Каменярів невтомно критикувала радикально налаштована частина  українського національного руху, яка виступала за відкриту боротьбу проти існуючого режиму, але це не заважало їм здобувати прихильність молоді. Вони продовжували видавати газету «Юний зрив»,  влаштовувати спортивні свята та шанувати пам'ять Івана Франка. Проте Дмитро Досюк радикально змінив свої погляди і заснуваву1937 році в Клубівцях  підпільну організацію українських націоналістів для боротьби з польською владою. Як розповідав місцевий житель Микола Турик  (брат Д. Досюка)  в хаті Дмитра неодноразово перебували люди зі Східної України, які допомагали вишколювати наших хлопців. Вони розповідали йому про голод  та сталінський терор. Однак 1939 рік приніс багато несподіванок. 

У вересні 1939 року жителі села активно готувалися  до фестин: вирішили урочисто зустріти прихід червоної армії. Підготували квіти, синьо-жовтий прапор і гуртом вийшли на дорогу. Червоноармійці роздавали людям зошити , олівці. В одному з них було написано, що радість їх передчасна і радіти треба буде тоді, коли жовто-синій прапор замайорить над Києвом, Харковом і Львовом. Один із солдатів-українців порадив місцевій жительці Ганні Матвій берегти свій новий, гарний одяг, у якому вона вийшла зустрічати  «визволителів», бо за нової влади  такого не матиме. Тоді люди  почали розуміти, що відбувається.

Дмитро Досюк разом зі своїми товаришами у вересні 1939 року роззброїли  польську роту, яка відступала під натиском німецької армії, і вони  здобули зброю. В 1939-1940 роках  він брав участь у військовому вишколі молоді, який проводили радянські інструктори  з рекрутами найближчих сіл. Тоді неофіційно новобранцям говорили про те, що вони в майбутньому стануть борцями за Українську державу.

Досюка заарештували у серпні 1940 року. У нього знайшли пістолет. Однак слідчих більше цікавила політична діяльність Дмитра, тому вилучили всі документи, навіть патріотичні пісні та вірші. Його розстріляли 3 квітня 1941 року, після тривалого перебування в Станіславській тюрмі. Так пішла з життя людина, яка  була патріотом України та довгий час вірила в справедливість радянської влади.

1940 рік був сумним і трагічним роком для багатьох інших клубовецьких людей. Заарештували Левандовського Михайла Прокоповича, в якого так і не знайшли зброю, але за рішенням суду від 14 липня 1940 року  отримав 6 років ув’язнення.  Десять років тюрми 1940 року отримав Федір Лещук ,  який теж  належав до каменярів та був членом ОУН.
8 жовтня 1940 року забрали  Качурака Олексія Васильовича і відправили до Станіславської тюрми, де було оголошено вирок – сім років ув’язнення. Він теж був членом ОУН

ЧЛЕНИ МІСЦЕВОГО ОСЕРЕДКУ ОУН

1.Досюк  Дмитро Васильович (1914-1941)        2.Левандовський  Михайло Прокопович (1888-1941)

3.Лещук Федір  Васильович (1909-1941)           4. Качурак Олексій Васильович (1902-1941)

5.Михайлишин Йосип Васильович (1920-1942)   6.Палагіцький Микола Петрович (1907-1941)

7.Портуняк Степан Романович (1883-1941)       8.Рекетчук Іван Гаврилович (1912-1941)

9.Савчук Іван Васильович (1908-1941)              10. Старчук Іван Васильович (1914-1941)

11.Турик Ілько Лук’янович (1903-1995)            12.Турик Михайло Іванович (1903-1941)

13.Турик Петро Терентійович (1901-1941)        14.Федорак Дмитро Іванович (1918-1940)

15.Федорак Роман Васильович (1903-1941)      

У червні 1941 року,  на початку радянсько-німецької війни  майже всіх  їх( крім Турика Ілька Лук’яновича та Михайлишина Йосипа Васильовича , яких не вдалося заарештувати) розстріляли і вивезли в Дем’янів Лаз. Так завершилась історія національно-свідомих українців, яким у 1941 році було висипано могилу і встановлено дубовий хрест з тризубом.

До речі, могилу висипали таємно без дозволу німців, після проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року.  Люди згадують, що її будували вночі, возили підводами землю, виконували  ручні роботи.  Радянська влада  після війни її знищила, але вона була відновлена і урочисто посвячена 2 вересня 1990 року. На могилі встановлено кам’яну плиту з написом  « Борцям за волю України».

Радянсько-німецька війна розпочалася для села Клубівці черговою трагедією:  22 червня село бомбардували німецькі літаки, а місцеві новобранці, яких було призвано до радянської армії,  через дезертирство були розстріляні військовими,  які відступали на схід.

Всього з  Клубовець до Червоної армії було призвано не менше 10 чоловік,  і ті, хто пережив перші дні війни,  швидко попали в полон до німців ( під Білою Церквою) і певний час перебували в німецькому концтаборі.

У липні  1941 року в село прибули німецькі та угорські солдати, яких місцеве населення приймало доволі приязно. Однак за короткий час було встановлено німецький новий порядок і люди поступово змінили своє ставлення до окупаційної влади. Війтом у селі став місцевий житель Йосиф Карпів. Але через примусовий  вивіз селян на роботу до Німеччини, великі контигенти  (податки  у  вигляді  продуктів харчування), фізичне знищення людей  серед населення краю зародилась підпільна боротьба, яку очолила організація українських націоналістів.

За спогадами  Карпів Софії Йосипівни,  в 1942-1943  роках в селі був голод. Люди не мали що посадити, не мали що їсти. Варили лободу  і так харчувалися. Багато з них пухло з голоду і помирало. Така ситуація була і в навколишніх селах. Щоб якось врятуватися, клубів чани йшли на Поділля і там міняли одяг на харчі. Однак ці харчі було важко донести додому, бо німці їх відбирали, а людей убивали. Найважче було перейти міст через Дністер  у Нижневі.

Коли німці покидали село, то все забирали. Мадярські солдати забирали  в людей худобу, картоплю, сир і навіть онучі. Клубівчани  змушені були покинути село, бо тут відбувалися бої між німецькими та радянськими військами. За часи німецької окупації в селі спалено 145  будинків.

 Надзвичайно цікавими є спогади відомої в Клубівцях особистості – Михайлишина Василя Івановича про події серпня 1943 року, коли в нашому селі побував відомий  командир радянського партизанського руху Сидір Артемович Ковпак. Він  та його партизани три дні і три ночі жили в його стодолі. Через своїх родичів Михайлишин забезпечував ковпаківців хлібом і водою, а вони згодом, змінивши свій одяг на місцевий, подалися далі на схід. Ймовірно, що в цей час Ковпак зі своїм загоном проривався на схід  після славнозвісного Карпатського рейду, який закінчився для радянських партизанів не зовсім вдало. Після війни Михайлинин В. І. листувався з С.А.Ковпаком і, можливо,  назва місцевого колгоспу теж має відношення до цієї події. 

В березні 1944 року Клубівці  знову стало ареною бойових дій. Звідсіля розгортався наступ радянських військ на Станіслав (Івано-Франківськ). Лінія оборони німців проходила через Клубівці, Милування, Рошнів,  Стриганці,  Єзупіль. 28 березня цією дорогою рухалося
11 німецьких танків,  з якими вступили в бій 2 радянські танки, що знищили 8 німецьких бойових машин. Проте бої за село тривали –  29 березня його бомбила німецька авіація. Очевидці кажуть, що Клубівці  тричі переходили  з рук у  руки, було спалено половину будинків, а 40 жителів  загинуло. Про це згадував місцевий житель Парадний В. Й.

В боях за село загинуло чимало радянських воїнів. Так, під час проходження через Клубівці колони радянських танків, одну з 7 машин було підбито німецькою зеніткою. Екіпаж танка загинув. Танкіст Кузнєцов О. Й. був похований у саду  місцевої жительки Голуб Ганни Паньківни,  а в 1975 році його останки перенесено на сільський цвинтар, де спочивають 22 солдати, які визволяли Клубівці.  В той день німці знищили ще 3 танки, в тому числі танк командира роти лейтенанта Вісконта Є. Й. Екіпажі цих танків загинули.

Місцевий житель Михайлишин Ярослав Дмитрович (1935-2000) згадував, що в 1944 році в селі перебував  маршал Георгій Жуков, який розмовляв з місцевими жителями – Дмитром Михайлишиним та  Йосифом Козаком. Він приїхав сюди на американському «віллісі» і давав розпорядження щодо вбитих та поранених солдат. Клубівчани поховали мертвих на цвинтарі, а поранених знесли в госпіталь, який на той час перебував на території села. За наказом Жукова німецьких та радянських солдат ховали окремо,  документи померлих віддавали військовим.

Всього в боях радянсько-німецької війни брали участь декілька десятків жителів Клубовець. Деякі з них мають унікальні долі. Так, наприклад, Парадний Микола Йосипович  був мобілізований у польську армію, а загинув у складі червоної армії  на Вінниччині у 1942 році. Два побратими, Карпів Іван Танасійович та Матвій Василь  Дмитрович разом воювали у складі польської армії, попали в полон до німців, перебували в концтаборі, разом втекли звідти і потрапили в руки НКВС. Після заслання до Сибіру і мобілізації до радянської армії обидва загинули на території Німеччини у 1945 році. Троє жителів Клубовець Старчук Федір Миколайович (1917 р.н.), Матвій Федір Олексійович (1913 р.н.) та Марцінко Олекса Дмитрович (1918 р.н. ) щасливо повернулися  додому по закінченні війни і залишили для нащадків цікаві спогади. Так , наприклад, Федір Матвій брав участь у визволенні Тисмениці. Він згадував, що з  танка,  на якому він перебував під час наступу,  злетіла гусениця і  всі допомагали танкісту в ремонті. Три інших танки з солдатами продовжували наступ і були знищені німцями. Відремонтувавши машину, танкісти разом з солдатами повернулись назад, зберігши своє життя.

Дуже трагічну історію зі  свого військового досвіду розповідав Олекса Марцінко. Він разом з воїнами 101 Гвардійської стрілецької дивізії попав у німецький полон.  З шостої до десятої години вечора полонені важко працювали в таборі за горнятко чаю і кусок хліба. Люди помирали з голоду. Іноді того, хто помер,  ділили на шматки і їли. Він разом зі своїм товаришем спробували назбирати сої за територією табору, але їх спіймали, сильно побили. Отримавши по триста палиць, уже ніхто нікуди не ходив. Згодом йому чудом вдалося втекти з полону  і з’єднатися   з  321 гвардійською дивізією.

Не менш цікавою є історія Федора Старчука, який під час перетину річки Одер в Німеччині ледь не  загинув.  Перепливаючи річку в човні  з вантажем харчів та боєприпасів,  він та його побратими попали під вогонь німців  і змушені були борсатись у холодній воді. В результаті цього врятувалися лише ті, що вміли плавати –  він та його побратим. Звичайно, що в цьому дослідженні ми не зможемо вмістити  спогади всіх ветеранів, адже  ще  35 місцевих жителів полягли на фронтах радянсько-німецької війни.

СПИСОК ПОЛЕГЛИХ В ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ

 1.Бабяк Іван Дмитрович  (1909-1944)                 2.Бойко Йосип Іванович (1918-1944)

3.Бугала Іван Іванович (1912-1941)                     4.Гудзовський Дмитро Юрійович (1912-1941)

5.Гудзовський Йосип Васильович (1916-1944)      6.Гудзовський Петро Миколайович (1910-1944)

7.Івасюк Василь Іванович (1914-1941)                 8.Івасюк Йосип Йосипович (1919-1945)

9.Карпів Іван Танасійович (1912-1945)                 10.Кучар Іван Йосипович (1917-1941)

11.Лесюк Василь Дмитрович (1918-1941)             12. Лесюк Василь Миколайович (1919-1941)

13. Малець Іван Петрович (1926-1945)                14. Малиновський Олекса Онуфрійович (1917-1941)

15. Марцінко Дмитро Іванович (1912-1941)           16. Матвій Василь Степанович (1912-1941)

17. Мельниченко Дмитро Іванович (1925-1944)     18. Мельниченко Іван Іванович (1926-1945)

19. Мельниченко Матій Іванович (1922-1945)         20.Михайлишин Дмитро Васильович (1910-1941)

21.Палагіцький Дмитро Іванович (1918-1945)         22.Палагіцький Йосип Михайлович (1917-1942)

23.Парадний Микола Йосипович (1900-1942)          24.Продан Василь Якович (1917-1942)

25.Пронюк Василь Дмитрович (1920-1944)             26.Пронюк Дмитро Васильович (1912-1941)

27.Семанюк Микола Андрійович (1904-1945)          28.Старчук Василь Петрович (1910-1945)

29.Рекетчук Федір Дмитрович (1917-1943)            30.Романюк Дмитро Миколайович (1918-1941)

31.Турик Іван Юрійович (1927-1945)                      32.Турик Федір Іванович (1917-1942)

33.Турик Юрій Ількович (1927-1945)                      34.Федорак Дмитро Мар’янович (1916-1941)

35.Федорак Іван Корнилович (1913-1941).            

Їм та іншим героям радянсько-німецької війни у 1989 році споруджено пам’ятник у вигляді бетонного барельєфа з написом «Вічна слава героям».  На ньому стилістично зображено солдат-односельців, радянських танкістів та місцевих клубівчанок , які зустрічають героїв війни.

Коли на фронтах радянсько- німецької війни продовжувалась запекла боротьба,  свідомі українці не покидали надії відродити Українську державу. Частина українців пов’язувала свої надії  p  Німеччиною . Частина клубівчан, які в 1943 році перебували в німецькому полоні або вдома,  влилися у склад дивізії «Галичина», маючи надію, що в майбутньому  ця дивізія стане осередком українських збройних сил. Достеменно відомо про трьох клубовецьких  дивізйників,  які загинули в період радянсько-німецької війни. Це:

1.Мельниченко Василь Іванович  (1924-1945)

2.Мельниченко Іван Іванович  (1926-1945)

3. Мельниченко Матій Іванович  (1922-1945).

За різними даними,  25 клубівчан  були воїнами  дивізії  «Галичина».

Частина українців, які зрозуміли, що покладатися на німецьку владу немає сенсу, розпочала власну боротьбу проти окупантів, створивши Українську Повстанську Армію (УПА). До цієї армії влилися  патріотично налаштовані  молоді люди, які зі зброєю в руках вирішили боротися з окупантами. Відомо,  що ОУН  у той час була розділена на дві непримиренні сторони : ОУН-М (Андрія Мельника ) та ОУН(Б) Степана Бандери. Мельниківці виступали за співпрацю з німецькою владою, надіючись отримати від німців дозвіл на створення власної держави. Що стосується бандерівців, то вони переважно покладалися на власні сили. Після відомих подій 30 червня 1941 року і негативної реакції німців, арешту С. Бандери, ілюзії розвіялися,  і обидві сторони вирішили розпочати боротьбу з німцями. 14 жовтня 1942 року була створена УПА, яка розпочала організований спротив німецькій владі.

КЛУБОВЕЦЬКІ ВОЯКИ УПА

1.Бабяк Йосиф Семенович (1916-1947)              2.Барчук Василь Олексійович (1922-1945)

3. Бойко Дмитро Петрович (1920-1997)             4.Канюк Василь Дмитрович (1920-1945)

5.Литвинець Микола Семенович (1922-1945)      6.Пронюк Микола Васильович (1916-1946)

7. Рекетчук Василь Олексійович (1927-1964)      8.Рекетчук Федір Олексійович  (1919-1947)

9. Сенюк Федір Семенович (1917-1947)             10. Турик Василь Семенович (1924-1987)

11.Федорак Василь Федорович (1927-1947)       12.Федорак Ганна Марківна (1921-2000)

13.Чабан Григорій Михайлович (1919-1945)        14.Чабан Мар’ян Михайлович (1915-?)

15.Чабан Микола Михайлович (1924-1947).         16.Грушецький Михайло 

Воєнні  та повоєнні роки  були для жителів Клубовець роками великих страждань. Ще в часи німецької окупації на території села українські націоналісти розгорнули свою бойову та агентурну мережу, однак уникали вступати у відкритий бій з  німецькими та мадярськими військами. Гітлерівська влада не раз проводила арешти членів ОУН та тих, хто відкрито виступав проти окупаційної влади. Так, наприклад, Бойко Дмитро Петрович  ще в жовні 1942 року був схоплений німцями і перебував у концтаборі. Під час однієї з операцій, проведених українськими повстанцями в Тисмениці, було захоплено автомобіль зі зброєю. До цієї операції долучився Микола Литвинець.  Влада німців на цій території існувала  лише формально  протягом дня, тоді як уночі УПА  повністю контролювала  ці землі. В 1943-44 роках сила повстанців зросла внаслідок  об’єднання зусиль різних  національно налаштованих груп і створення чіткої організаційної структури. Однак  у  цей період багатьом стає зрозуміло, що Німеччина втрачає перевагу у війні  і потрібно готуватися до різних варіантів розвитку подій.

Наступ радянських військ  у 1944 році  не віщував місцевим жителям нічого доброго. Всі ще добре пам’ятали 1940 рік, коли радянська влада  заарештувала і знищила чимало місцевих патріотів. В 1944-45 роках відбулися перші сутички повстанців із військами НКВС, які прийшли на наші землі і розпочали боротьбу з УПА. Спійманих партизанів нова влада привселюдно  вішала на майданах і площах, щоб залякати місцеве населення. Саме така доля спіткала Литвинця Миколу Семеновича, якого  20 січня 1945 року повісили на базарній площі в Тисмениці. Його схопили в криївці в Тязеві. Перед смертю Микола промовив, що гине за волю України. Три дні його тіло висіло на площі,  і  довгий час родина не могла отримати дозвіл на те, щоб провести похорон. Натомість слідчі НКВС методом залякування і терору намагалися схилити родичів Миколи Литвинця до співпраці з владою. Чимало людей, яких видали місцеві сексоти як членів ОУН-УПА, але вина їх не була доведена,  радянська  влада відправила до Сибіру без права повернення у рідні місця.

Рекетчука Василя Олексійовича перший раз арештували у 1944 році на Водохрестя під церквою. Підчас допиту він втратив око, але залишився живий. Незважаючи на це, він продовжував свою розвідницьку діяльність:  збирав інформацію і передавав її партизанам. Другий раз його заарештували  у 1948 році. Не довідавшись нічого,  його засудили на 10 років.

Відбував покарання в Мордовії, де разом із ним перебували Дмитро Молощак, Йосип Сліпий, брати Барвінські.  В 1949 році всю родину Рекетчуків вивезли з рідного села. Василь загинув у 1964 році .

При перечитуванні  документів  та записів, які вели повстанці ( вони чудесним способом збереглися до наших часів),  найбільше кидається у вічі те, що партизани не втрачали надії здобути незалежну Українську державу навіть за найважчих обставин. Слід додати, що НКВС  використовував  найжорстокіші методи, щоб здолати  воїнів УПА. Методом насильства і терору вони  схиляли місцеве населення до співпраці,  перетворюючи його  на сексотів. Так, наприклад, у  протоколі повстанців від 21.11 1945 року згадується про те, що за доносом місцевих агентів двох жінок було заарештовано,  « бо одна вбирала хрест на могилі, а друга варила їсти бандерівцям» . Через сексотів була викрита криївка повстанців у клубовецькому лісі 20 січня 1945 року. В ній енкаведисти захопили 9 повстанців, 8 з яких були жителі Клубовець.  Це Івасюк Іван Миколайович (1916, пронав безвісті),  Баб’як Микола Дмитрович  (1916-1990), Бойко Йосип Дмитрович  (1924-1985),  Івасюк Михайло Миколайович (1918-2000) , Ковальчук Василь Михайлович (1922-1978),   Молощак Василь Дмитрович (1912-1945),  Старчук Олекса Васильович (1915-1962),  Федорак Дмитро Йосифович (1922-1990). Ручкан  Микола Миколайович був жителем Драгомирчан.  Усіх  їх ( крім Молощака Василя Дмитровича, який був на варті  убитий )  засудили до різних термінів  ув’язнення, а  родини вивезені  в Сибір. У спогадах  учасника тих подій Михайла Івасюка говориться,  що повстанці хотіли вибухом гранати підірвати криївку, але в останній момент прийняли рішення здатися,  розраховуючи на милість окупаційної влади. Схованку воїнів УПА  видав , мабуть , один чоловік з  Надорожної, але і його солдати НКВС згодом розстріляли.  Після 15-річного перебування у таборах  у 1975 році  йому вдалося  повернутись  додому.

Боротьба ОУН-УПА продовжувалась ще довгих п’ять років. Лише навесні 1951 року в Клубівцях НКВС ліквідував  останній оплот повстанців – криївку,  в якій перебувало  вісім партизан.  Сталося це 13 березня 1951 року. За спогадами очевидців, того ранку енкаведисти  оточили село і перекрили всі лісові дороги. Двох жителів села заставили відкопувати вхід до землянки. Партизани, які там перебували,  знищили всі документи, переодяглися  по-святковому і  пострілами  в себе закінчили свою боротьбу з окупантами. Тіла їх вивезли в  напрямку Тлумача, а місце поховання їх досі невідоме.

З того часу спливло чимало років і  в жовтні 1992 року на місці криївки було встановлено хрест,  відправлено панахиду за тих,  хто тут загинув.

12 березня 2000 року криївка воїнів УПА була відновлена. Відбулося посвячення кам’яної плити з іменами тих, хто загинув у ній,  відстоюючи Українську державу. Це:

1.  Бардюк В.І. 1920 р.н. із села Пшеничники

2. Волощук Г.В. 1929 р.н. із м. Тисмениця

3. Каратницький М.Ю.  1923 р. н. із села Лесівка

4. Рев’юк Т.М. 1931 р.н. із м. Тисмениця

5. Самуляк Є.П. 1930 р.н. із м. Тисмениця

6. Сисак В.Д.  1933 р.н. із села Липівка

7. Соколовський О.Я. 1925 р.н. із села Липівка

 8.Шешурак Й.М. 1931 р.н. із села Хом’яківка.

Так, через багато років вдячні нащадки відзначили подвиг своїх батьків та дідів, які,  незважаючи на загрозу смерті або депортації, мужньо боролися  за свободу і незалежність.

ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ ЇМ!

 Сидорик Володимир, вчитель історїі

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

 

  1. 1.      Морикіт І. Клубівці. // «Альманах Станиславівської землі» Нью-Йорк – Сідней -  Париж – Торонто. – Т.2.  – 1985  С. 605-607.
  2. 2.      А. Шнайдер. Енциклопедія до краєзнавства Галичини. Львів. -1874.
  3. 3.      Б.Януш. Доісторичні памятки східної Галичини. Львів. – 1918.
  4. 4.      Буджак Л. По забутим стежках. Тлумач. – 1993.
  5. 5.      Бойко М. Клубівцям – 470. // Вперед. – 1990. – 22 грудня.
  6. 6.      Карпів Й.Д. Клубівці.// «Таємниці місцевих назв». Тисмениця. – 1995. – С.19-22.
  7. 7.      Карпів Й.Д. Клубівці. (Нариси з історії села).Івано-Франківськ. – 2000. – 292с.
  8. 8.      Єфімчук Я., Карпів Й. У Клубівцях відновлено криївку. //Вперед. – 2000. – 17 березня.
  9. 9.      Список полеглих вояків Першої української дивізії УНА та українців інших військових формацій у Другій світовій війні. Нью-Йорк. – С. 92.
  10. 10.  Харитон В. Між двох вогнів. // Вперед. – 1993 р. – 23 червня.
  11. 11.  Баб’юк О. Життя, наче спалах. // Вперед. – 1984, - 24 листопада.
  12. 12.  Меморіал Івано-Франківщини вчора, сьогодні, завтра. - 1998.