Print
Category: Історія села
Hits: 7614

Ми великі відтоді, коли вперше внесли відро води до хати

Василь Лесів «Невмируща криниця»

   При в’їзді у село Клубівці (з боку Тисмениці) стоїть криниця, а біля неї журавель. І кожен, хто проїжджає, зупинить погляд на ній. Звідки вона, чому тут опинилась оддалік від села? Ми вибрали криницю об’єктом для свого дослідження. У цій краєзнавчо-пошуковій праці ми хочемо розповісти про клубовецькі криниці як про невід’ємну частину багатющої історії нашого краю.На цю тему нас надихнув журавель (як писалося вище) і наша шкільна криниця, біля якої виросли і змужніли 55 поколінь випускників.

Стара школа побудована і вступила в дію 1960 року. Наші рідні зберегли фотографії школи, в якій вони навчалися. Біля неї була криниця, смак води якої й досі пам'ятають.  А ще вибір теми пояснюється тим, що сьогодні з карти України зникають цілі села, западаються покинуті криниці. А в приміських селах уже рідко в кого чути звук корби. Їх функцію давно виконують електричні насоси чи міське централізоване водозабезпечення. Наші батьки, особливо старше покоління бабусь і дідусів, розповідають, як по звуку корби упізнавали, хто перший зранку вставав. А про коромисло, яким колись носили воду з криниці, ми знаємо тільки з драми Івана Котляревського «Наталка Полтавка» та українських народних пісень. Наприклад, «Несе Галя воду, коромисло гнеться…». А криниця – то наша живиця! Навколо неї облаштовувалося життя. Це стверджують біблійні тексти. Вона давала життя, від неї черпали силу та снагу покоління за поколінням протягом тисячоліть.

Ми живемо в мальовничому селі Клубівці, яке з трьох боків обступає ліс. Наше село територіально розміщене між двома містами, районними центрами Івано-Франківської області, – Тисменицею і Тлумачем. А це означає, що воно постійно осучаснюється і так буде в майбутньому.

Нині ще на кожному клубовецькому обійсті є криниця, а то й дві. Вони гарно впорядковані, накриті різьбленими дашками. Але в посушливу пору, коли в природі знижується рівень води, лише декілька криниць у селі мають воду. В народі живе святе правило: водою треба ділитися – криницю не можна закривати від людей. Тому добре протоптана стежка до тих людей, які мають глибокі та джерельні криниці. Найглибша криниця у Клубівцях –  на городі в Михайлишиних, її глибина – 19 метрів, вона викопана у 1936 році і призначена для того, щоб поїти коней. Колись ця заможна родина мала велике ґаздівство, багато коней, і в криниці, що є на подвір’ї, бракувало води. Для поїння худоби  встановлювали спеціальний жолоб, з якого вода стікала у корито. Воно було на відстані кількох метрів від колодязя, щоб брудна вода не поверталася назад.

На подвір’ї  біля криниці  садили калину або ружу. Калина символізувала радість та продовження життя. Із неї робили сопілки та колиски. До неї прилітали солов’ї. А зимою пташки рятувались  ягодами цього привабливого куща. А ще калина оберігала воду у спеку. Ружа символізувала красу і дівочу вроду, прикрашала двір, де виростала чиясь майбутня наречена. А ще дбайливі господині чи дівчата обсаджували квітами доріжку до неї, обкладали камінцями.

«Криницю копати – щастя закликати», - говорили клубовецькі старожили. А ще повторювали, що людина на землі має сповнити три заповіти: викопати криницю, побудувати хатину,  виховати дитину. Ґаздою двору вважали того, хто виконував ці настанови. Веселим було те подвір’я, на якому чекали свого місця рури. Їх з цікавістю оглядали діти, залазили всередину, гралися і щебетали.

Є багато оповідей, повір’їв, пов’язаних із криницею. У кожній клубовецькій хаті розказують щось своє, родинне, а це тому, що криниця – людська улюблениця. Її щороку чистять, дбають,  аби  вона була прозора, кидають у воду один-два вапняки (негашене вапно).

У селі побутує думка, що кількість криниць пов’язана із числом зірок на небі. І якщо викопати нову криницю, то на небі з’явиться ще одна зірка. А коли висохне криниця – згасне зірка. Тому старі люди говорять молодим: якщо хочеш мати на небі свою зірку, викопай або почисть криницю.

Кожна приказка чи оповідка та повір’я – це добрі та мудрі поради, які передаються з покоління в покоління.

22 травня є літнього Миколая. Це давнє хліборобське свято. За народними віруваннями, святий Миколай є помічником і заступником селянина, він опікується водою та всією земною живністю. Багато людей на це свято шукають місце для копання криниці. Традиційний метод шукання води такий: беруть два прутики з лози  у праву руку і повільно ходять по подвір’ю. Де прутики сходились, там копали криницю. Зараз шукають воду з алюмінієвими прутиками. У кожному селі є свої копачі криниць. Це нелегке та часом небезпечне ремесло. У народних переказах засвідчено багато випадків, коли люди гинули під час такої роботи. Під час дослідження ми взнали імена клубовецьких майстрів, копачів криниць. Це Федорак Іван Олексійович (1928-1963), Квасніцький Василь Іванович 1917 р. н,, Палагіцький Юрко Олексійович (1893-1964), Марцінко Олекса Дмитрович (1918-1999), Андріїв Дмитро Іванович (1937-2006).

Спочатку замість криниць у селі використовували джерела, що били з-під землі. Це джерело називали Даром Божим. Коло води садили вербу. Під вербою мостили кладочку, а то й лавочку. Таким джерелом називають «Марунину криницю», що під однойменною горою біля лісу. Тут споконвічно була чиста вода, холодна та смачна. Хто не йде, той зачерпне, бо близько до верху. З цього джерела вода текла у став, що на Бардюччинім подвір’ї. В ставі жінки прали білизну. Кожна родина мала свою кладку. Старше покоління пригадує, як лускали праники, гомін їх відлунював ліс, що  поблизу. Час висушив той став, і ніхто його не поновлював, бо перуть тепер пральними машинами.

Старші люди згадують добру криницю у Федора Старчука у Берегах, нині це подвір’я опустіло. У посушливі часи до нього ходили всі сусіди брати воду, навіть зі Старої Дороги.

Кожен з нас, почувши слово «криниця», бачить в уяві рідну хату, стежину і калину, під якою нуртує джерельце, що в ньому купаються зорі. Старші люди бачать журавля, який ніколи не відлітає у вирій. Криниця оспівана піснями, опоетизована в казках і легендах. Одвіку вона бережена, освячена Йорданською водою і  завжди відкрита очам і небу. А ще криниця – символ достатку, людської доброти, щирості. Вода – перша життєва необхідність. Людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води. Ковток клубовецької води зцілює, поновлює сили хлібороба у спекотні жнив’яні дні, дарує радість пастухам. Здавна у селі кажуть: «Яка криниця – такий господар, який поріг – така й господиня». У цій народній приповідці, немов у дзеркалі, відбилася не лише людська працьовитість, але й охайність.

Колись, коли криниця була одна на цілу вулицю чи околицю (її називали громадська), туди сходилися всі стежки. Тут люди спілкувалися (навіть пліткували), отримували всю інформацію про односельців. У господарів криниця слугувала холодильником, у спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці.

Сільські знахарки у давнину лікували людей водою, «зарядженою» молитвою, або «робили лікарство» з води із сімох криниць. Деякі з криниць мали воістину «живу воду», якою виліковували навіть безнадійно хворих. Клубівчани йшли через Боголів до Погоні, до святого джерела, щоб набрати помічної води.

Кожен клубівчанин на все життя запам’ятав настанови дідів і прадідів. «Не плюй у криницю — доведеться води напиться», «Плювати у воду — все одно що матері в очі», «Криниця – Божа водиця» та інші.

А ще наші дідусі згадують криницю на шкільному подвір’ї. Колись справді, як писав Шевченко, «носили воду школярам». З неї приносили воду і наливали у великий бачок, зверху завжди стояло горнятко, щоб могли напитися.

Деякі наші діди розповідають про криницю-журавля, яку пам’ятають добре на своєму подвір’ї. Такі журавлі були у Клубівцях до початку 70-х років ХХ сторіччя. Навіть легенду передають, в якій розповідається про малого хлопчика,  який загубився в лісі. Блукаючи, він дуже захотів пити. І враз він натрапив на глибоку криницю. Але зовсім знесилів і не зміг дістати води. Де не візьмись, у небі з’явився журавель. Він опустився біля криниці і, нагнувши свою довгу шию, дістав води з неї. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У дитини прибуло сили, і вона знайшла стежку додому. Після цього випадку в пам’ять про доброго птаха люди почали лаштувати біля криниць пристрої, схожі на журавля, за допомогою яких дістають воду. А назвали таку криницю – криниця-журавель.  На цій світлині бачите криницю з журавлем у Старчук  Насті (1920-1999), будинок з 1920 року, фото 1985 року.

І звісно, криниця – улюблене місце закоханих. Бо ніхто не міг заперечити дівчині дати напитися води хлопцеві чи напоїти коня, а тим часом вони вспівали перекинутися поглядами та двома-трьома чарівними словами. «Ой водо-водиченько, пий, коханий, пий, глянь на моє личенько, милий-милий мій…»  Нині ми цього вже не розуміємо,  але радо слухаємо, як про це розповідають бабусі.

А ще кожна криниця має свою душу, свій смак. Чи не так говорять: «смак рідної води ніколи не забуду», «найсмачніша вода – своя», «п’ю не нап’юся», «мене смак рідної води  додому приведе», «дома вода найсмачніша». Це відчуття знає кожен, хто народився і жив у селі. А смак клубовецької води ввібрав у себе все:  дзвони церковні, молитви батьківські, роси світанкові, зорі чумацькі, дим надвечірній, запах вечері, сіно пахуче, з лісу тумани, лагідність мами, татову думу… Багато-багато в воді живій хліба.

Про залізного журавля, що при в’їзді в село, складають нову легенду. А насправді там жила родина Левицьких: Левицький Степан Іванович (1932-1985), родом із Тисмениці, та Левицька (Лецин) Софія Іванівна (1931-1983). Старі дожили свого віку там на своєму обійсті. Їхні діти у 1985 році хату розвалили і побудувалися в серці села. А пам’ять зосталася, бо на тому місці встановили хрест з певним написом. У 90-х роках родинна криниця засипалася, її відновив колгосп «Маяк», глибина – 6 рур. Інформація записана від Палагіцького Анатолія.

Криниця – це чисте джерело пам’яті про наших предків. Це оберіг, який об’єднує різні покоління. А ще криниця – рід, родовід, сусіди і сусідський пліт, через який так легко перелазили по воду. Нині сусідні обійстя відділяють муровані паркани та брами, але до криниці вам завжди відкрита хвіртка. Чого тільки не розповість криниця? І про війну, і про голод, і про ліпші часи, бо все змінюється, незмінним залишається горнятко води, яке тамує спрагу і продовжує життя. Це вода батьківства. Тому мерщій розпитуймо про неї своїх дідусів та батьків.

Прилетіли лебеді до води – та й зостались в Карпівих назавжди…

Від стрийка Йосипа Карпіва записала Оксана Овчарчин, учениця 7 класу. Читайте тут...

Криниця – то пам’ять, для когось – остання…

Діана Грималюк,  учениця 8 класу, довідалась від  своєї бабусі, що в далекі воєнні роки вона востаннє бачила свого батька біля криниці.

Нашій (16) криниці 38 років. Її викопав наш односелець Палагіцький Йосип Юрійович  у 1975 році. Але у нас була ще одна криниця, котра засипалася, з нею пов’язана дуже дорога пам’ять. Криниця була ще до Першої світової війни, їй понад 100 років. Моїй прабабусі Турик Анні Юрківні, 1937 р. н., було 6 років, коли почалася війна. Вона запам’ятала, як її батько, коли черпав воду з криниці, побачив, що йде військо, і голосно закричав: – Рускі! Рускі йдуть!

А то були вже німці. Всі почали тікати в ліс. Її мама, Бойко Розалія, швидко зібрала, що могла, взяла маму і дітей. У лісі поділилися: жінки з дітьми тікали в одну сторону – на Остриню, чоловіки – в другу. З одного боку стріляли німці, з другого – рускі, а з третього – мадяри. Це було останнє, що прабабуся пам’ятає про свого батька. Більше вона його не бачила і не знає, хто вбив і де похований. Дід Юрко працював на колії в Станіславі, його сім’я була заможною. Коли прийшли більшовики, забрали все з хати, худобу зі стані, зробили нас бідняками. А пам’ять ніхто не забрав – так і запам’ятала прабабуся свого тата коло криниці.

 

А дідова справа жива!..

«Без води, як без рук», – стверджує прислів’я, яке почула від свого батька Андріїв Анастасія, учениця 5 класу.

На моєму подвір’ї криниця викопана 28 червня 1962 року. Її своїми руками викопав мій дідусь – Андріїв Дмитро, 1935 р. н. Дідусь також сам виготовляв рури для криниці. Для цього у спеціальні форми  засипав напівсухий розчин бетону і ретельно затрамбовував, виходила дуже щільна округла площина. Висота і діаметр рури – 1 метр.

Глибина нашої криниці  – 5 метрів, а це означає, що в землі є п’ять рур, а шоста зверху. До неї прикріплено колесо з ручкою, корба з ланцюгом, до якого причеплено відро з металічним вантажем. Вантаж допомагає відру швидше зануритись і зачерпнути води.

Мій дідусь копав криниці  у багатьох  клубовецьких дворах. Найглибша криниця, яку він викопав, – на церковному подвір’ї. На жаль, мого дідуся вже нема, але його справа жива, її продовжує мій стрий – Андріїв Ігор Дмитрович.

На світлині: церковна криниця, викопана дідусем Дмитром.

Учасники експедиції звернулися до директора краєзнавчого музею Йосипа Карпіва, щоб довідатися про водопостачання криївка УПА у клубовецькому лісі.

Роботи учасників проекту читайте тут...

Водопостачання до криївки УПА

У криївці УПА, що в клубовецькому лісі, протягом 1948-1951 років переховувались українські партизани. Водопостачання вони організували так. Вода з потоку норою заходила в земляне приміщення, тут наповнювала криничку і вже в іншому місці за течією виходила в потік. Рівень води у землянці був такий же, як у потоці. Тому вода завжди була свіжою і безпечною для користування. Потік не висихав улітку, він пробивався з-під землі на вододілі, що тягнеться від Лисої Гори.

Повстанці заходили до криївки і виходили з неї потоком. Вода ховала їх сліди, і собаки не могли їх винюхати. Вхід був ретельно замаскований. Якщо ліс і потік западали снігом, ніхто нікуди не ходив, щоб не було сліду.

Харчі доставляла повстанцям лише одна людина – Бабій (Рекетчук) Настя Федорівна. Вона возом заїжджала в ліс нібито по дрова, клала харчі на таємне місце, вдаряла сокирою по дереву і зникала. Вона ніколи не бачила, хто і коли забирав заготовлені продукти.

Коли московські спецслужби при допомозі зрадників розбили криївку (усі повстанці загинули), вони довго розшукували жінку, яка доставляла партизанам харчі, але вона переховувалась у селах і уникла виселення у Сибір. Вона дожила до часів незалежної України.

Воду треба “заряджати”: і співати, й жартувати, добре слово промовляти...

По-сусідськи про криницю біля школи розповідає Руслан Федорак, учень 11 класу.

На фотографії – мій дід Ярослав Васильович Михайлинин біля родинної криниці. Це тато моєї мами Лесі Федорак. Я довідався від нього багато цікавого. Криниця (15) на подвір’ї Михайлишиних викопана моїм прадідом Василем Михайловичем Михайлишиним у 1961 році, це було написано на верхньому кільці. Дід розповів, що копали криницю, коли йому було десять років, і він це добре пам’ятає. Криниця має вісім кілець, це означає вісім метрів. Викопав її майстер із сусіднього села. Дід казав, що вода у нашій криниці ніколи не висихала і що вона дуже смачна.

Ярослав Васильович розповів, що недалеко від нашого обійстя проживає родина Михайлишин Олени і на їхньому городі криниця (13) викопана давно, вона нараховує більше двадцять бетонних кілець. Вона є найглибшою у селі.

Мій прадід Василь Михайлишин, 1913 року народження, працював слюсарем на заводі в Івано-Франківську. Він був порядним ґаздою і добрим батьком для своїх дітей. Його син, а мій дід, вдався в нього. У молоді роки Ярослав Васильович був трактористом, потім працював на різних роботах. Мій дід уміє робити все, він береться за будь-яку справу і доводить її до кінця. Тепер він на пенсії, господарює. Він є добрим прикладом для мене.

А правда таки жива – перед очима та страшна війна…

Про криницю Федорака Івана Івановича (Хомиківського) розповіла внука Квасніцька Христина, учениця 11 класу.

Криниця викопана до війни. У Другу світову війну хата і вся господарка згоріли, залишилася лише криниця. Федораки переселилися в інше помешкання, а на цьому місці мій прадід Федорак Іван Олексійович (1928-1963) та прабабуся Федорак Ганна Іванівна (1917-1984), яка була родом з  Хом'яківки, відновили господарку, збудували житло.

Я довідалася від діда Івана, що мій прадід Іван Олексійович копав криниці у селі. В молодому віці, копаючи криниці, застудив голову і рано помер.

А ще Квасніцька Христина розповіла, що її прадід по батьковій лінії, Квасніцький Василь Іванович народився 14 січня 1917 року. Він – найстарший і найповажніший житель нашого села. На своєму віку він викопав більше десяти криниць. Це дуже важка праця, і він 40 років пропрацював на Тлумацькій дорозі. У війну під час облави москалів жінка врятувала йому життя, вона приховала його в ямі від гною. На глибокій старості він шиє рукавиці,  у вільний час  захоплюється грою на скрипці. Криниця на його обійсті викопана його руками.

Учень 8 класу Пронюк Богдан розповів про криницю на подвір'ї діда Федорака Івана Васильовича.

Родинна криниця стоїть на подвір'ї між старою і новою хатою, вона має 7 рур, восьма – зверху. Криниця викопана у середині 70-х років батьками Федораком Василем Олексійовичем (1924-1986) та Федорак (Старчук) Марією Василівною (1919-2005). Прадід Василь був вправним сільським ґаздою і майстром, роботи ніколи не боявся. У нього все в руках горіло. Василь Олексійович разом із головою сільської ради Пронюком Я.Ф. (1940-1987) вибудували будинок сільської ради, яка діє дотепер, прикладався до будівництва школи. Прабаба Марія Василівна була ходячою історією села. Вона пам'ятала всі події і дати і переказувала літописцям та односельчанам. Багато оповідей прабаби є в книзі Йосипа Карпіва «Клубівці».

Криниця у Івасюка Миколи Михайловича – на 10 кілець, 11 зверху. Криниця викопана до війни. Вода завжди чиста і смачна. Батько Миколи – Івасюк Михайло Миколайович (1918-2005) був вояком УПА (псевдо «Рен»), схоплений у клубовецькій криївці 1945, вивизений до Сибіру з сім'єю. Повернувся у 1975 році з дружиною Ганною та сином Миколою. На своїй господарці нічого не застав , тільки криницю.

Повертаючись до школи, дослідники сфотографували криницю Гуздовського Руслана і пригадали, що вся ідея про криниці виникла ніби й жартома – від Русланового малюнка на шкільній дошці, який дівчата дружно розмалювали кольоровими крейдами.

А завершити своє дослідження хочемо цікавими сільськими подіями, про які почули біля криниці.

А ще вода – це почуття.  Дай вам, Боже. щасливе життя

Жовтень – шлюбна пора. Цього місяця у нашій церкві Святої Покрови взяли шлюб Галина Грушецька та Андрій Фицик. А ще недавно відсвяткували свій 50-річний ювілей подружнього життя Федорак  Дмитро та Катерина. Такими гарними новинами ми завершуємо свою дослідницьку експедицію «Батьківська криниця». Хай живе любов, а кринична вода хай поїть це святе почуття.

Літературна студія "Ініціатива"

Завершена робота над проектом "Батьківська криниця".

На світлинах: 1. Мультимедійна презентація "Батьківська криниця"

 

{slideshare}[slideshare id=31615729&doc=random-140225055647-phpapp01]{/slideshare}