Print
Category: Історія села
Hits: 3214

 495 років нашому селу  

Перша згадка про село Клубівці датована 1520 роком.

Історію Клубівців записували та переповідали Ткачук Петро Євстахович (1895-1967), Пронюк Федір Миколайович, Михайлишин Василь Іванович(1884-1954), Пронюк Дмитро Федорович (1928-1986), Палагіцький Іван Дмитрович (1911-1988), Федорак Марія Василівна (1919-2005), Рекетчук Дмитро Федорович, Йосип Дмитрович Карпів.

Перші друковані матеріали про Клубівці: історія села Клубівці Івана Морикіта ("Альманах Станіславівської землі"), "Клубівцям-470" автор  Марія Бойко, краєзнавчий нарис "Клубівці" Йосипа Карпіва. 

 КЛУБОВЕЦЬКІ СТАРОЖИЛИ

1. Рекетчук Ганна Семенівна, 1921 р.н.

2. Лесюк Марія Григорівна, 1924 р.н.

3. Матвій Олена Іванівна, 1925 р.н.

4. Турик Марія Степанівна, 1927 р.н.

5. Слубська Євдокія Василівна, 1928 р.н.

6. Малець Марія Федорівна, 1928 р.н.

7. Бардюк Софія Дмитрівна, 1928 р.н.

8. Слубська Михайлина Тимківна, 1928 р.н.

9. Турик Софія Іванівна, 1928 р.н.

10. Левінська Ганна Миколаївна, 1929 р.н.

11. Слубський Микола Петрович, 1930 р.н.

12. Турик Ганна Ільківна, 1930 р.н.

Підготувала Марія ПРОНЮК, секретар сільської ради

 

   Матеріал із Вікіпедії

 Село Клубівці засновано в 1540 році. У давні часи при церкві велася історія с. Клубівці, хтось із грамотних людей фіксував у зошиті події, які відбувалися, а також відомості про Буди і Пеколів. Зацікавлені особи читали цю рукописну книгу, її зміст передавали із уст в уста. Історія села Клубівці писалася із покоління в покоління і зберігалася в церкві. Тривожного 1946 року Василь Михайлишин забрав її додому і тримав у стайні в старому відрі. Однак радянський активіст Федір Мальцев і тут знайшов її і забрав, бо вважав що вона суперечить радянській владі.

   Один із найдавніших переказів, який побутує в селі, розповідає, що в другій половині XII століття, коли Галицьке князівство досягло найбільшого розквіту, а столичне місто Галич (тепер тут село Крилос) вело торгівлю із сусідніми державами, шлях вів торгівців через Сілець (передмістя Галича) — Узин — Вільшаницю — Роздоріжжя (на Таборищах) — на полудень у Молдавію і дальше. При цьому шляху один чоловік побудував хату, яку тоді називали будою, і мимоволі став засновником населеного пункту. Через певний час хат стало більше. Виникло поселення, яке одержало назву Буди. Його назва дойшла до наших днів і тепер існує як місцева назва лісу.

   Зв'язок слова «буда» зі словом «будувати» і вживання його у давнину в значенні «хата», «хатина» підтверджують «Етимологічний словник української мови», словник Б.Грінченка 1907 р. та інші джерела. Населення Буди займалося переважно землеробством і скотарством. Певне значення мало те, що село знаходилося поблизу столичного міста Галича. Іншими близькими містами були Тисмениця і Тлумач, які згадуються в Іпатіївському літописі : перше — 1144, друге — 1213 року. Буди були розташовані ліворуч від центральної дороги, що веде до Вільшанці. Тут стояли хати. Трохи далі від дороги, на невеликому пагорбі, був цвинтар (ця назва збереглася дотепер). Тепер на місці гробів можна побачити ледь помітні заглибини. Далі, внизу, було орне поле, на якому вирощували урожай. Частина землі з південного боку села називається Розсічки (від слова розсікати).

   П'ять глибоких потоків, що беруть початок у лісі, тут зливаються в один. Вони розсікають поле на декілька частин. Ці потоки у місці злиття утворювали невелике болото, яке називалося Брідки (від слова «брід»). Поле, що прилягає до болота, також має назву Брідки. Найбільший яр, утворений у лісі водою, і прилегла до нього територія мають назву Панькова яма. Назва походить від слів «пан», «панок». Так колись називали чорта, коли не хотіли його згадувати. Розповідають, що за Польщі, в році 1929, на Розсічках Карпів П. С. (1900–1984) корчував біля давньої лісової дороги дубовий пень і знайшов під ним одягнений у почорнілу бляху дерев'яний горщик зі старовинними монетами. За порадою людей він здав його в якийсь урядовий будинок у Станіславі коло вокзалу. За Польщі територію, що має назву Буди, тримали Пронюк Федір Миколайович (Федь Ткачів) і Савчук Федір Миколайович (Федь Савчуків). Тоді, як і раніше, вважали, що ліс має велику цінність, бо дуби можна продати будь-коли і мати за них гроші. Якщо господар ділив ліс у спадщину між синами, то з першу рахував дуби і розподіляв порівну, а вже потім — землю. У 1240 році у Галицько-Волинське князівство вдерлися монголо-татарські завойовники. Вони зруйнували і пограбували Галич, ними було знищено й село Буди. Люди, які залишилися, переселились жити вглиб лісу, дальше від центральної дороги, що вела до столиці.

   Мешканці колишнього села Буди своє нове поселення назвали Пеколів. Щодо цієї назви, то від старожилів вдалося почути думку, що пеколівці не буди гарантовані від нападів ворогів і коло села тримали варту. Вартові на вежах, встановлених на найвищих місцях, при наближенні турків чи татар запалювали смолоскипи, повідомляючи таким способом про небезпеку. Ці вогні тоді називали «пекулі» або «пеклівці», що й дало назву селу. У «Матеріалах для словника давньоруської мови» І.Срезненського слово «пеколь» тлумачаться як «смола», «вогонь». З історичних джерел відомо, що Галицько-Волинське князівство як держава існувало досередини XIV століття. Польські феодали в 1349 році захопили галицькі землі. В 1370 році їх загарбала Угорщина, але в 1387 році вони знову — і вже надовго! опинилися під владою польських феодалів. У «Гродських і земських актах» знаходимо відомості про нього за 1466 рік. Із документа № 4021 дізнаємося, що якійсь польській «знатного роду пані»… у спадщину залишилися маєтки, які «розташовані на території Русі в районі Галицькому», зокрема в Пекловці та Колодзейові.