«Ромашкам заквітчана пам'ять» – нова книжка Йосипа Карпіва, яка вийшла цьогоріч в івано-франківському видавництві «Ярина» під редагуванням Василя Лесіва.  Автор трьох поетичних збірок − «Осене, застань мене в саду»(2011), «У зими на святі» (2013), «Близьке і далеке» (2016) − розширив свої жанрові обрії і подивував читача оповідками. Це короткі оповідання, записані з живих уст. Ці твори мають композиційні елементи і психологічні деталі, роздуми, діалоги, пейзажні замальовки рідного довкілля. І в цьому їхня привабливість. В основі змісту першого (однойменного з книжкою) оповідання – приїзд у село арґентинського туриста, українця Василя Бойка, тоді, коли в'їзд до Івано-Франківської області іноземним туристам було заборонено окупаційною владою.

 

   Йому вдалося приїхати до родини лише на одну ніч. Удоствіта гість, зігріти розповідями, викроїв час, аби побачити своє колишнє поле, з якого його батько не раз приносив додому букет ромашок. Твір насичений згадками про пережиті лихоліття.

         Наступна оповідка «Сама я ружу посадила»  про тягар життя селян-покутян за німецької та московської  окупації, їх працелюбність та унікальний дивосвіт. Інші твори – «Якщо на Різдво сніг», «Чому заговорила скрипка?», «Сірники» – мають повчальний характер. Вони відображають зв'язок людини з природою, мудрість старшого покоління, яку треба шанувати і збагачувати.

   «Ромашкам заквітчана пам'ять» −- збірка оповідок Йосипа Карпіва, вчителя, краєзнавця і фольклориста. В ній відображено різні події, які відбувалися в ХХ столітті і змінювали долі людей. Але ніщо не могло притлумити в них життєдайної сили, яка брунькувала незрадливою любов'ю до всеперемагаючої правди. Книжка – наче долековидна життєва віха для земляків-покутян, серед яких – і дорогі автору односельці.

Леся ПРОКОПІВ-ПАЛАГІЦЬКА,

член НСЖУ, м. Івано-Франківськ

         Пропонуємо читачам одне оповідання з названої книжки. 

РОМАШКАМИ ЗАКВІТЧАНА ПАМ’ЯТЬ

     Василь Бойко вийшов із двоюрідним братом на поле досвіта. Вони обидва середні ростом, гарно одягнені, простоволосі. Василь помітно старший, але ще енергійний і дужий. Ноги самі несли його стежиною попід ліс. Нарешті брати зупинилися біля ставка, на греблі.

Василеві все тут милувало очі: млаки, луги, що цвіли ромашками, дзвониками, івановими головками, пахли материнкою й молодою травою; поля, які колисалися пшеницею, зеленіли картоплею і буряками; ліс, що дзвенів, немов дивовижний концертний зал; потік, який ховався в кущах гложини, тернини, шипшини, калини, вільшини. Василь не був тут більше, як півжиття. Тут багато змінилось, і він, ніби вперше, усе вбирав очима, ловив вухами, вдихав з повітрям, а в ноги входила якась невідома сила, додавала здоров’я і бадьорості після безсонної ночі.

– Оце Панкова Яма, – Іван вказав рукою на ліс, що за ставком.

– То було наше. Над ярами родили черешні, яблуні, груші. А скільки грибів і горіхів ми винесли звідси! Під лісом була пшениця, як лава. Батько не раз казав, що тут його комора. Він особливо цінив берези й дуби. Із беріз виготовляв спиці до коліс, а дуби оберігав на хату. Ще за Польщі тут, на своєму ґрунті, він хотів будуватися. Вже й дерево вибрав, кілька дубів подарував для будівництва читальні в селі. Жаль, що його задуми загинули з приходом москалів.

– Місце, де ми стоїмо, – продовжив Іван Гнатів, – колись називалося Брідки. Тепер тут ставок, а там далі, ліворуч, поле, що має таку саму назву, а вгорі, бачиш, на галявині – вулики і вагончик. Там голова району спорудив собі дачу, яка обгороджена сіткою й охороняється. Колись давно через брід дорога йшла на Виргайки – оте пшеничне поле, що ліворуч, а далі цею дорогою мандрівники добиралися до ріки Ворони, до Соколинець, там мали відпочинок і допомогу, щоб добратися на торг до Тисмениці. А в протилежному напрямі можна вийти  на Буди і Фальчі, а далі – на центральну дорогу, яка вела до княжого Галича.

– Я пам’ятаю, – каже Василь, – звідти, з лісового схилу збігають униз п’ять потоків. А он той потік, що праворуч, має широку заглибину. А далі, за ним, батько косив траву, сушив сіно, скидав у копиці, возив додому...

– А в ту заглибину, – Іван помітно стишив голос, – енкаведисти воронком привозили зв’язаних людей, обливали бензином і спалювали. Це було, Василю, після війни. Вони всіх пастухів звідси відганяли геть. Але ми, цікаві хлопчаки, потім ходили дивитись і знаходили лише металічні ґудзики й недогорілі кості.

– Страшно таке слухати. От кати...

Брати подалися праворуч, минули ставок і вийшли на поле.

– Тут, Василю, починаються Розсічки. Назву цього поля нам розтлумачив мій Ромко, коли ми сиділи за столом...

– Саме ті пояснення, брате, підогріли моє бажання прийти сюди, бо моє поле півстоліття живе мені тут, – Василь рукою вдарився в груди. – Коли я переїхав до Арґентини, то українська громада будувала хати, церкву, школу, «Просвіту», обробляла землю. А частинам нашого поля я давав такі ж назви, які залишились у моїй пам’яті здому: Буди, Брідки, Панкова Яма, Виргайки, Вільшники, Фальчі, Боголів, Передерчина, Романова Долина... Я тепер маю змогу їх порівняти. І одні, й другі мені рідні й зрозумілі. І мають свою історію.

Василь Бойко придивлявся до всього, голубив і пестив квіти. І тішився, як дитина. Йому й тепер хотілося побігати з братом по квітучій траві, загубитись у кущах на схилах потоку і тут залишитися. Він ще перемовився словами з Іваном і біля дороги поспішно почав зривати ромашки. Коли в долоні їх було досить, сказав:

– Ходімо, брате, пора від’їжджати. До готелю треба повернутися непоміченим. А ромашки з отчого ґрунту – це посестри моєї долі. Візьму їх до свого вирію. Мій покійний батько, коли повертався з поля додому, завжди приносив з собою букет ромашок.

Брати вирушили до села. Вже підходили до крайньої хати.

– Тут живе Марія Лісничиха, та, що колись ви разом у «Просвіті» грали п’єси, – Іван показав на нову, ще не викінчену хату.

Із хати якраз вийшла жінка вже немолодих років.

– Це ти, Марійко?

– Я.

– Я Василь Бойко, пізнаєш?

– Ой Боже, скільки літ! – у голосі відчувалася незгасна життєва енергія.

– Марієчко! Яка зустріч, яка зустріч!

Злегка обнялися.

– То як живеш, Марійко?

– Літ п’ятнадцять тому повернулася із Сибіру. Відбула двадцять років: була зв’язковою УПА. Твій батько і брат загинули в Чорному Лісі. А за тобою, Василю, москалі шукали, випитували... Тепер не всі люди хочуть зі мною розмовляти – стороняться, щоб на них не падало підозріння.

– А я з Німеччини виїхав до Бельгії, а звідти в Арґентину, де вже тридцять п’ять років проживаю з дружиною, також Марією, родом із Галича.

– Чи надовго до нас?

– На одну ніч. Зараз-таки від’їжджаю. А щойно я ходив на своє колишнє поле... Подивись, які гарні ромашки, як вилиті, – вони звідти. Я повезу їх далеко, аж до свого дому, для своїх дітей Ромки і Данилка, щоб знали, яка дорога мені пам’ять про батьківську землю.

Василь на хвильку замовк. Задумався: цій людині треба сказати все найважливіше:

– Лише на одну ніч, Марійко, мені як туристу вдалося приїхати до Івана. Від його сина-вчителя я почув цікаві речі: у тому лісі, що ми називаємо Буди, було наше село з такою ж назвою. Його в ХІІІ столітті знищили монголи, коли йшли на княжий Галич. І назва, як бачиш, зовсім не від того, що мій дід мав під лісом буду. А ті яри, що ми називали Панькова Яма, – виявляється, зовсім не Панькові. Колись нечисту силу, яка вводила людей у блуд, іменували не поганим словом «чорт», а «панок». Від цього й назва лісу – Панкова Яма. Назва Розсічки походить від слова «розсікати»: там п’ять потоків розсікають територію на частини. А ми колись неправильно вживали це слово – Рушічки – очевидно, під впливом польської мови, і думали, що назва має щось спільне зі словом «груші»... Той учитель, Марійко, вміє кожну назву
пояснити і пов’язати з історією села. Він мені сподобався. Після розмови з ним я вирішив піти на своє поле, хоча й часу обмаль. Там гарно, як у раю... Я подарував учителеві зошит із п’єсою «Молодість», яку написав у Арґентині для української громади. В ній я розповідаю про організацію відділу УПА в нашому селі, про вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи. Марійко, я прошу тебе, якщо п’єса колись буде поставлена на сцені, то піди подивитися. Ти в ній виконуєш головну роль. Там пізнаєш себе і мене... Бувай здорова. Я щасливий, що тебе зустрів...

 Через декілька хвилин Марія бачила, як із села на асфальт попри її хату виїхала легкова машина. В її задньому вікні ранішнє сонце освітлювало білий букет ромашок. Недарма Василь казав, що це щемлива пам’ять про його родинну ниву.                                                                                 

      Йосип КАРПІВ