Print
Category: Клубівчани
Hits: 250

Літературна світлиця                                                       Газета "Галичина"

Світло з небес народило і провадить творчі стежки письменниці Оксани ПРОНЮК-КУЗЬМИ– вчительки Клубовецької ЗОШ І-ІІІ ст., співзасновниці спільноти колишніх заробітчан Італії з Івано-Франківська «Пієта», якій 2021-го сповнюється 15 років, і координаторки прощі «Самбір–Зарваниця». А її твори – проза, поезія, публіцистика – своєю чергою, щоразу множать те незгасне Світло на рідних і чужих дорогах. Ось чому сьогодні літературна світлиця «Галичини» відчинила двері авторці, яка творить слово, на моє переконання, як небесний сповиток для сердець читачів...узьма.

 

– Під час своїх зустрічей у Брюховичах, Львові, Івано-Франківську, Дрогобичі, Самборі чи Києві з вищим духовенством УГКЦ та представниками українських трудових мігрантів Італії Ви, Оксано, не раз наголошували на великій вазі письменницького слова…

– Я дуже відповідально ставлюся до слова. У ньому бачу красу і силу. У житті, на мій погляд, потрібно прагнути нести людям у слові Бога і любов. Роки багато чого вивірили, тож можу так однозначно стверджувати. Якось, пригадую, під час творчої зустрічі школярі запитали мене, яке я гасло сповідую. Тоді не задумуючись ні на мить, відповіла: «Люби і світи». Тож кожного, хто працює зі словом, закликаю так засвічувати ним душі читачів, щоб вони могли черпати силу і підійматися зі своїх проблем і життєвих випробувань. Я переконана у цьому. Свого часу, коли була заробітчанкою у чужих світах, не було ще такого мобільного зв’язку, як тепер. А вдома залишалося двоє синів – 11-ти й 16-ти років. Уявляєте, якою силою і яким світлом мало бути насичене моє слово, щоб діти відчували мамину присутність щодня і щохвилини?

Те слово було і молитвою, і обіймами, і наукою. Саме тоді народилася моя прозова книжка «Листи синові, або Легенди Неаполітанських гір». Відтоді минуло близько 20 років, та я й досі не можу без емоцій і сліз читати ті мої письменницькі і материнські рядки – пам’ятаю кожну деталь навіть тієї обстановки, в якій писала книжку. Та головне, що бачу поміж тими рядками свого сина, який її читає і дякує Богові: «Мамо, я щасливий, що ми повернули тебе додому...». Так, це слова. Але в них – щастя, тому що ті слова насичені силою і Світлом.

Я вдячна світлої пам’яті отцю Василеві Поточняку – колишньому пасторальному координатору українців греко-католиків в Італії, а відтак відповідальному секретареві Пасторально-міграційного відділу УГКЦ в Україні, який відкрив мені Світло творчого слова і духовні його глибини. Шість років тому в квітневі дні він відійшов у засвіти, та й досі відчуваю той доторк духівника, як він узяв мене за руку і повів до Бога. Дуже хочу, щоб кожен у житті мав такого духівника, і пам’ятаю його настанови: «Куди Бог мене кличе, там я щасливий...»

– Коли і як відчули народження творчого слова?

– Добре пам’ятаю ті миттєвості. Вони народили такі поетичні рядки: «Я їх ще називаю Сергійкові вірші, я їх не написала – самі зійшли...» Це було 35 років тому, коли народився мій старший син – поетичними рядками заспівало моє материнство. Доти ж ніколи не писала і навіть не думала, що писатиму вірші чи прозу. Але свого часу вчитель математики у школі Микола Мельниченко, завдяки якому я стала програмістом, казав мені: «Оксано, я боюся твого слова... Ти можеш ним як засудити, так і помилувати...».

Але красу слова відкрила мені і виплекала вчителька української мови та літератури Клубовецької школи Марія Бойко. І та любов до українського слова мене не відпускає, я залюблена в нього – багате, насичене, барвисте і рідне слово. І ця любов на все життя…. Мене у школі завжди тягнуло на олімпіади з української мови та літератури, хоча М. Мельниченко щоразу «переговорював» мене до олімпіад з математики…

Слово повинно бути захистом, пересторогою, опікою, вказівником, а передовсім – спонукою жити і творити. Я люблю запал у житті, як і у слові.

– Наскільки я зрозумів, до творчого слововияву потрібен поштовх ззовні чи сильна внутрішня спонука?

– Переконана, що автор повинен пережити і пропустити слова через серце, щоб вони заговорили з читачами зрозумілою для них мовою. Чи це незабутня зустріч, чи вражаюча мандрівка, резонансна подія – важко сказати, що може враз стати поштовхом до творчості. Для мене – це стан лету. Сідаю і пишу, пишу... А дійду до останньої строфи – і годі дібрати влучне слово. Ховаю в шухляду, щоб там той вірш дозрівав. Єдине, що знаю напевне: щоб заговорити, мені потрібно бути серед людей, пережити з ними їхній біль чи радість – вимолитися тим словом... Інакше то не буде поезія, а таке собі кімнатне віршування.

– Ви віддаєте перевагу усамітненню й камерності у своїй творчості чи прагнете для своїх творів публічного звучання?

– У своєму житті, очевидно, я так і не стала поеткою. Залишаюся й досі програмісткою. Кожен мій твір – як сценарій. Всюди, куди мене попровадить Господь, намагаюся оживити ту спільноту чи колектив. А як це зробити? Тож створюю вистави, концертні дійства і програми. Коли пишу, відчуваю на сцені ту чи іншу людину – як і про що вона хоче й буде говорити. Мій вірш – то не поезія у традиційному розумінні, а якесь публічне дійство. Я своїх героїв ніби виводжу на сцену, відчуваю їхні переживання. І своє слово не ховаю від людей. Та для мене зовсім не важливо, чи хтось знає автора тих сценаріїв. Головне – «виговорити» своїх ліричних героїв.

– Ви одна з лідерок літературної платформи «Об’єднані словом», створеної при редакції газети «Галичина», яку очолює відома поетеса Леся Геник. Тож яку роль, на Вашу думку, сьогодні у літературному просторі краю відіграють різні творчі згромадження – спілки, студії, об’єднання, гуртки, платформи, майданчики, квартирники тощо?

– Я за те, щоб таких згромаджень було якнайбільше! Захоплено та із замилуванням пригадую творчі зустрічі «Об’єднаних словом» у редакції «Галичини», з радістю спостерігаю за літоб’єднанням «Ґорґани» на Рожнятівщині, літстудією «Слово» на Долинщині тощо чи літературними спільнотами наших побратимів в інших регіонах України. І не можу словами передати свого емоційного стану. Так, обов’язково потрібно зустрічатися, ділитися творчими задумами, насичуватися свіжими ідеями і враженнями. Але наголошу: кожному з форматів потрібні потужні літературні критики.

Я розумію, що сьогодні таких ще слід знайти. Таке враження, що літературні критики стали якимись «висолодженими», чи бояться не те що образити авторів, а бодай торкнутися їхніх творів, образно кажучи, не з того боку. Навпаки, за належну й об’єктивну критику, на мій погляд, автори повинні не надувати губи, а дякувати не надякуватися. Бо, може, когось із письменників і потрібно шарпнути та спонукати схаменутися, щоб застерегти від графоманського самолюбування чи зіркової хвороби. Літературно-критичний аналіз творчих процесів формує ціннісні орієнтири не лише для авторів, а й читачів. А всі літературні спільноти, які нині живуть, творять і тримаються попри невтішні реалії, молодці.

Звісно, робота таких спільнот відповідальна. І не слід їх перетворювати просто на кавові зустрічі, інакше не варто відтак називати літературними студіями. Де б ще я, наприклад, на своєму творчому шляху зустріла чудових поетес і поетів Лесю Геник, Наталю Данилюк, Світлану Ткачук, Наталію Баницьку, Миколу Істина, Володимира Присяжнюка, Олександра Букатюка, словом, кожного, кого зустріло моє слово у часі роботи літературної платформи «Об’єднані словом». Такі літературні зустрічі для мене – то велике натхнення. А передусім – вдячність Богові за все те, що можу поділитися рідним словом з тими, хто його понесе і плекатиме далі.

– У Вас ніколи не закрадалося бажання стати членкинею Національної спілки письменників України?

– Я вважаю себе Божою дитиною, тож скажу чесно – ні, і ніколи не було таких мрій. Але знаю однозначно, що якби я там з Божої волі мала бути, то було б найкраще. Тож сьогодні я там, де мені найкраще і найкомфортніше, а передовсім – де найбільше потрібна: у рідній сільській школі серед дітей. Очевидно, що я ще себе не зреалізувала на цьому місці.

– А про що би Ви ніколи не хотіли писати у своїх творах?

– Своєю творчістю нікого не хочу принизити і ніколи не принижу. А тим більше – вже принижених і осуджених. Своєю творчістю намагаюся подати їм руку підтримки. У кожному з них є Світло, бо всі вони – діти Божі. І у своїх творах намагаюся побачити у кожному те Світло. А ще я не співаю і не співатиму оди політикам.

– У чому, на Ваш погляд, смак слова?

– У різноманітті образності і незаштампованості. Слово має бути вервичкою в руках автора, наймиліше і неповторне. Я люблю слова свого дитинства – з бабусиної і маминої скрині. Вони мене гріють і тримають. Головне – зберегти їх, не дати відійти у засвіти. Для мене такі лексичні пласти – як намолені образи у батьківській хаті. Коли чую оте сучасне «тіпа» серед молоді, то розумію – наше недопрацювання. Їх «тіпає», бо ми щось молоді не передали – наш найдорожчий скарб.

– Чому, на Вашу думку, часто-густо про твори українських письменників, відзначені високими нагородами на державних чи європейських форумах і конкурсах, в Україні пересічні читачі ні сном ні духом не відають?

– Я завжди наголошую, що всім письменникам потрібно йти до людей, до читачів, а частині – не спочивати у своїй «зірковості». Між авторами і читачами дуже великий розрив. Читачі, на мою думку, повинні знати авторів книг і впізнавати, а письменники – зустрічатися зі своїми читачами, а особливо – з дітьми і молоддю, усвідомлювати і розуміти їхні болі та сподівання, торкатися їхніх проблем своїм серцем, щоб знати життя як воно є.

У нашій школі, наприклад, вже побували десятки письменників, і не лише прикарпатські: Лариса Омельченко, Леся Геник, Наталя Данилюк, Адель Станіславська, Віталія Савченко, Володимир Присяжнюк, Ярослав Дзісяк, Олеся Овчар, Володимир Бережний та інші. Розумієте, дуже важко представляти книжку перед аудиторією, перед дитячою – у сто разів важче, а перед рідними селом чи містом – у тисячу разів. Але цю дорогу потрібно обов’язково пройти. Бо інакше – для кого пишемо? Кожен з авторів запалює, народжує потенційних читачів української книжки. А загалом – ситуація з читанням книжок непроста. У цьому контексті закриття бібліотек – злочин. Бібліотекарі живуть роботою. А ми всі свої зустрічі з учнями чи культурні заходи проводимо у бібліотеці.

– А звідки черпаєте свою світлу творчу енергію у письменстві?

– Любов – основа всього, що роблю, а покликання мого життя – свідчити Любов. Я ще не сіла за роботу, поки не глянула на ікони – в очі Ісуса Христа і Діви Марії. Там – моє головне джерело Світла.

З творчої метрики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оксана Пронюк-Кузьма – авторка книжки оповідань «Листи синові, або Легенди Неаполітанських гір» (2006), повістей «Не виплач моєї сльози...» (2009) та «Немає віку у любові...» (2015), поетичної збірки «Калина на маминім подвір’ї» (2013), соціологічного дослідження «Стан сучасної української трудової міграції: Італія» (2007), документально-публіцистичного видання «Під арками. З життя української громади Болоньї 2003–2006 рр.» (2009). Твори Оксани Пронюк-Кузьми друкувалися у колективних збірках «Світло на чужих стежках» (2005), «Наше слово» (2017) та ін. Вона лауреатка Тисменицької районної літературної премії ім. Р. Федоріва та ХVIII Національного конкурсу «Українська мова – мова єднання». 

Ігор ЛАЗОРИШИН

Редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій з читачами

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

>

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оксана Пронюк-Кузьма - адміністратор сайту паломницької спільноти "Самбір-Зарваниця" https://palomnyk.at.ua з 2011 по 2021 роки, автор всіх віршованих привітань для паломників у рубриці "Прочанські вітання"; адміністратор сайту Клубовецького ліцею http://kluedu.if.ua з 2013 по 2021 роки; авторка та ведуча багатьох духовно-мистецьких заходів, різноманітних презентацій, творчих зустрічей та проектів. 

На світлинах: фрагменти творчої біографії.