ДЯКУЄМО НАШИМ ЗАХИСНИКАМ!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   Молитва на полотні. Клубовецька майстриня Марія Пронюк-Федорак береже, леліє і примножує безцінні покутські вишивані скарби. 

Як сенс буття. Йосип Карпів: Розуміння і відчуття слововжитку в українській мові нині самі собою не прийдуть…     

   Скажу відверто, що я маю за честь сьогодні – у часі Різдва – в «Літературній світлиці» часопису «Галичина» вітати Йосипа Дмитровича Карпіва – педагога, письменника, краєзнавця і етнографа із села Клубівців на Тисмениччині. Презентуючи й аналізуючи творчі здобутки автора, мені не раз доводилося називати його то «подвижником слова», то «клубовецьким літописцем». Але мовити про цього багатолітнього невтомного трудівника на освітянській і письменницькій нивах, що слово для нього сенс буття – то й дещиці не сказати про його життєву залюбленість в українське слово. Для митця слово – як подих щомиті, як роки життя, а водночас – наче образ у батьківській хаті, перед яким Йосип Карпів у пошанівку схиляє своє серце і якому ревно служить своїм талантом. Понад десять років тому, пригадую, він одну зі своїх поетичних збірок назвав глибоко образно: «Осене, застань мене в саду...». Сказав – воістину як у воду глядів. Творчі скрині автора нині набиті добрими набутками, а сад слова не перестає дивувати новими рясними плодами.

   Сьогодні ми знайомилися з творчістю колишнього дяка нашої церкви  Ярослава Федорака (16.03.1949-26.11.2016). У ці листопадові дні минає 5 років, як він відійшов у вічність, залишивши в селі добрі спомини про себе і свою збірку "Вдивляюсь у небо безкрає. Ця книжка була видана в 1912 році у видавництві "Сімик" м. Івано- Франківська. Сьогодні наше перше знайомство з нею. У книжці є коротка біографія дяка Ярослава. Ми читали вірші вголос і уявляли собі, яким він був, що любив, чим захоплювався. Ця книжка, на мій погляд,  романтична, цікава і трохи сумна. У ній спочатку є Хресна Дорога Ісуса Христа, багато віршів, які стали піснями і їх співають у церкві. Багато автор розповідає про школу, про вчителів, про свою Першу вчительку. Дяк Ярослав спонукає нас поважати вчителів та любити батьків.

   Досюк Михайлина Петрівна (дівоче Гнатківська) народилася у селі Клубівці в 1944 році. Закінчила Клубовецьку семирічну школу.  В 1961 році вийшла заміж за односельчанина Досюка Дмитра. Проживає в селі на вулиці, яка ще з давніх часів називалася Стара дорога, тепер Стародожна. Народила і виховали з чоловіком шестеро дітей.  В 1962 народилась перша їхня дитина – донька Марія, в 1963 друга донька Ганна, в 1966 – третя донька Світлана, в 1968 перший син Степан, в 1971 другий син Іван (помер, коли мав два місяці), в 1969 році народився третій син Тарас. Працювала Досюк Михайлина  в Тисменицькій шубній фабриці. В 50 років, як багатодітна мама, пішла на пенсію. Тепер працює вдома, обробляє город, доглядає сад. Нагороджена медаллю «Мати-героїня». Усі  діти створили свої сім’ї і проживають у селі Клубівці.

 

Літературна світлиця                                                       Газета "Галичина"

Світло з небес народило і провадить творчі стежки письменниці Оксани ПРОНЮК-КУЗЬМИ– вчительки Клубовецької ЗОШ І-ІІІ ст., співзасновниці спільноти колишніх заробітчан Італії з Івано-Франківська «Пієта», якій 2021-го сповнюється 15 років, і координаторки прощі «Самбір–Зарваниця». А її твори – проза, поезія, публіцистика – своєю чергою, щоразу множать те незгасне Світло на рідних і чужих дорогах. Ось чому сьогодні літературна світлиця «Галичини» відчинила двері авторці, яка творить слово, на моє переконання, як небесний сповиток для сердець читачів...узьма.

   27 березня - Міжнародний день театру. З нагоди свята я поспілкувалася з керівником народного аматорського драматичного колективу клубу Світланою Ярославівною Слупською. 

– Світлано Ярославівно, я вітаю Вас з Міжнародним днем театру, дякую за Ваш великий вклад у розвиток сільського театру, за роботу з учнівською молоддю, гарні вистави, виступи, інсценізацію казок. При святі хочу розпитати про Вашу творчу біографію. Розкажіть, як Ви прийшли у  театр.

– Мене мама завжди брала на вистави, які грала. Мені це дуже подобалося. Потім в школі була учасницею всіх заходів, особливо, «Нумо, дівчата», любила дуже співати. Мріяла поступити в культосвітнє училище, але батьки мене не пустили  в Калуш. Обрала професію швеї. Я хотіла освоїти цю професію. Завжди, коли в яких анкетах запитували, ким я хочу бути, я писала: швеєю і артисткою.   У в 16-тому училищі, де навчалася, мене помітили. Там був ансамбль пісні і танцю, треба було вибирати між танцем і піснею. Я вибрала спів. В училищі були художні читання, я побувала в багатьох містах Західної України з концертами, а також в Одесі, Донецьку, Москві, Петербурзі. Це, можна сказати, були мої найкращі роки, бо я займалась тим, що дуже люблю, і співала, і шила.

     У нашому селі є дуже багато цікавих людей та особистостей. У кожного свій талант, життєвий успіх та життєва мудрість, якісь улюблені заняття, відкриття, роздуми, мрії... Одним словом, цілий світ, про який ми не знаємо і, навіть не здогадуємося. А вони ходять поряд тими ж самими стежками, вчилися в тій самій школі, ходять у ту ж саму церкву. Одним із таких людей є Марцінко Ярослав Олексійович. Ми всі його добре знаємо як старшого брата церкви Святої Покрови Божої Матері села Клубівці. А ще господарі його знають, як пічника - доброго майстра, що вміє класти печі, каміни та робить багато добрих справ для села. Тому я із своєю подругою Надією Бабій (онукою Ярослава Марцінка) вирішили взяти інтерв'ю. Вважаю, що читачам нашої газети буде корисно дізнатися більше про свого односечанина.

    Яке то щастя мати бабусю. Біля неї завжди тепло і затишно, вона пригорне, зігріє і щось цікаве розкаже. Якось я довідалася, що бабуся пише вірші, і вирішила її про це добре розпитати. Моя бабуся Федорак (дівоче прізвище Секрета) Стефанія Миколаївна, 1954 року. Між нами 55 років (бабусі 66, а мені 11), про які я дуже мало знаю. Але у нас обох є спільне – це шкільні роки, уроки, вчителі.

–  Бабусю Стефаніє, розкажіть про свої шкільні роки.

– Я дуже любила школу і не пропускала ніколи уроків, хіба що була хвора. Навчання було дуже легким. Ніхто з батьків не допомагав, тому що моя бабуся була неграмотна, а мама працювала на роботі. В першому класі у нас був урок каліграфії, він мені дуже подобався. Я любила виводити каліграфічно букви. Вмокнувши перо в чорнило, треба було притиснути і відпустити, так щоб буква  виходила каліграфічно.

   Нещодавно у видавництві «Ярина» побачила світ книга «Пісенна скарбниця Марії Пронюк». Марія Федорівна Пронюк (15,03.1933-20.01.2017) уродженка села Клубівці, все своє життя вона присвятила пісні, співала у сільськім хорі, писала свої вірші. Пісні ретельно зберігала, записувала у зошит, добре знала мелодію кожної пісні. У збірці «Пісенна скарбниця Марії Пронюк» - збережені нею пісні. Коротку біографічну довідку написав літературний редактор книги Йосип Карпів: «Це розповідь про людину, яка прожила в селі понад вісім десятків літ у пісенному середовищі, знала безліч пісень, які ч від неї не один раз записував. Вона – а це Марія Федорівна Пронюк – для збереження в пам’яті записувала їх у зошит. І пам’ятала, від кого записала, хто як наспівувала. Для цього біографічного нарису використовую розповіді Марії Федорівни та її матері Карпів Катерини Корніївни (1907 – 2001)».

   До Дня вишиванки гурток журналістики "Ініціатива" підготував відео-ролик про творчість вишивальниці Марії Пронюк, яка працює секретарем Клубовецької сільської ради. У фільмі використано близько 50 світлин зі сторінки у Фейсбуці Марії Пронюк. У творчому доробку майстрині значно більше робіт, однак у даному проекті ми хотіли показати, про що можна довідатися, переглядаючи сторінки у соціальних мережах. Результат очевидний. Нам вдалося до Дня вишиванки зробити гарну фотозамальовку - знайомство з творчістю нашої землячки. Запрошуємо переглянути і поділитися враженнями. 

 

Дивіться тут... 

   Вони вже 59 років разом, у травні річниця їхнього весілля. Це клубовецька пара Касюк Василь Семенович (1935 р.н.) та Касюк Ганна Корніївна (1930 р.н.), вони мешкають на вулиці Федченка. Це одне з найстрашних подружь у Клубівцях. Мені подобається брати інтерв'ю у пар, які прожили разом багато років. Тоді ти розумієш, що існує любов, яка не зникає з роками. З таких сімей треба брати приклад. Вони  долають негоди разом, попри все люблять і поважають один одного. Мені було дуже цікаво слухати їх відповіді на запитання, які ми підготували. Здавалося, вони розуміли один одного з півслова. Подружжя Касюків кажуть, що майже весь час проводять разом і з кожним роком вони тільки сильніше люблять один одного. Коли вони відповідали на питання, було помітно як вони знову поверталися в ті часи, коли були молодими.

   Сім'я – найцінніший скарб на землі. А тримається вона лишень на любові та повазі один до одного. Нічого кращого та дорожчого на землі людина не видумала, крім сім'ї і родини, які дає нам Бог. Ми колись будемо створювати свої сім'ї і нам дуже цікаво поспілкуватися з людьми, які прожили разом багато років, створили великі родини, зберегли почуття та можуть дати поради молодим людям. Сьогодні ми завітали до сім'ї Баб'яків, які живуть у нашому селі по вулиці Молодіжна. Це одна із найстарших пар у нашому селі -  Ганна Олексіївна (10.06.1936 р.н., дівоче прізвище Лесюк) та  Роман Петрович (28.02.1937 р.н.) Баб'яки, вони 62 роки живуть у шлюбі, виховали п'ятеро дітей, мають вже дев'ять онуків та дванадцять правнуків.  Це велика родина, яка передає з роду в рід талант до співу. У селі старші люди пам'ятають, як співали Ганна і Роман Баб'яки, а сьогодні на сцені вже їхні правнуки.

    Кожна старша людина у селі для нас, як підручник історії. У них так багато пережитого, багато побаченого і багато мудрості, яку радо передають молодим. Сьогодні ми завітали до Берладин Євгенії Стахівни, яка народилася 8 сервня 1935 року у селі  Костяшино Сокальського району Львівської області. Тепер це село на території Польщі – у Грубешівському повіті Люблінського воєводства. 1946 року з Костяшино була переселена у Клубівці. Сум за батьківщиною живе у її серці.

– Євгеніє Стахівно, ми знаємо, що Ваша родина була переселена у наше село. Скажіть, будь ласка, коли це було? 

– Мене виселили з Польщі. Я дуже добре пам’ятаю. Це було у червні 1946 року. Тоді мені було 11 років. Там нам було дуже погано, нас змусили переїхати сюди.

 – Де Ви поселилися, коли приїхали у Клубівці?

   Мій прадід Мисик Іван Семенович – музикант. Він грає на акардеоні, любить співати. Колись він грав на весіллях, виступав на концертах, навіть, був завклубом у нашому селі. Народився він 25 вересня 1935 року в селі Клубівці. Прадід Іван розповів мені багато цікавого про себе, про наше село, школу. 

 – Дідусю, де Ви вчилися? Скільки класів закінчили? Чи пам’ятаєте своїх вчителів? Розкажіть мені про них.

– Я вчився в Клубовецькій школі. Пішов в перший клас ще за німців. Я пам'ятаю директора школи, його прізвище було Золотницький, прізвище першої вчительки Вакунка. Пізніше за Радянського Союзу директором був Григорій Савович. Пам'ятаю вчительок Катерину Яківну, Віру Леонтівну. У нас були зошити, підручники. З уроків були історія, математика, географія.

   Нашій односельчанці Турик (дівоче прізвище Старчук) Марії Федорівні цього року виповнюється 85 років, вона з 1934 року. Її добре знають у селі, як хористку, яка має гарний голос і знає дуже багато пісень та мелодій до них. Вона співала у сільському хорі “Клубівчанка”, в церковному хорі, видала збірник народних пісень. З Марією Федорівною цікаво спілкуватися, вона повчає, вчить віри в Бога. Ми завітали до Турик Марії на весняних канікулах, гарно поспілкувалися і записали інтерв’ю з нею. 

– Маріє Федорівно, де Ви вчилися? Яку освіту здобули?

- Я навчалася в селі три класи, потім школа згоріла. І коли я вже мала своїх дітей, я ще ходила у вечірню школу. Завдяки цьому я отримала середню освіту.

   На нашому шкільному сайті є розділи "Клубівчани" та "Історія села". Тут ми вміщуємо розповіді та інтерв'ю з цікавими людьми села. Здебільшого з старшим поколінням. Кожна зустріч та спілкування з такими людьми нас збагачує. Ми довідуємося про людей, про село, яким воно було того часу. Олійник (Турик) Анастасія Василівна, 1940 року народження, найдовше (26 років) пропрацювала секретарем Клубовецької сільської ради. Вона добре знає село, клубовецькі родини. З Анастасією Василівною цікаво говорити на всі теми. Ми поцікавилися, яку освіту має п. Анастасія, яким було її дитинство, чи здійснилися її дитячі мрії.

     Ганна Федорак народилася на Спаса 1945 року, мріяла стати вчителем, та не судилося. Хотіла знайти таку справу, щоб любила. І знайшла. Ганна Миколаївна усе життя вирощує квіти. Ця професія називається квітникар. Про її ремесло всі знають у селі. Народна мудрість каже: «Хто вирощує квіти, той приносить радість собі і людям». Важко перелічити всі назви квітів, що з'являються у квітнику Ганни Миколаївни з ранньої весни аж до осені. Тут весь кольоровий та пахучий дивосвіт. Усю любов, все сердечне добро квітникарка вкладає у свої квіти. Доглядає, підживлює, обрізає, захищає від шкідників, готує квіти до зими, щоб перезимували, одні потрібно викопувати, інші утепляти тощо. Із квітами тісно пов'язаний духовний світ людини: вони зустрічають нас при народженні, з ними йдемо до школи, відвідуємо друзів, відзначаємо іменини, пам'ятні дати. Отож ми сьогодні поспілкуємося із професіоналом у справі квітникарства – Ганною Миколаївною Федорак (дівоче прізвище Бойко).

   Мого прадіда звати Петро, йому 84 роки. Від добрий, завжди розпитує мене про школу. Любить слухали радіо «Дзвони», церковні пісні, молити. Дідусь любить багато читати. Завжди ходить до церкви, читає Біблію і розказує мені про Бога. Одного разу я попросила прадідуся Петра розказати про себе. Було дуже цікаво. Дідусь згадував дитинство, школу, своїх батьків, вчителів і війну. Прадід Пронюк Петро Дмитрович народився 15 жовтня 1935 року у селі Клубівці, вчився у Клубовецькій школі. Його тато був експедитором, а мама була домогосподарка. У дідуся була велика родина семеро дітей: п'ять братів і дві сестри. 

–       Дідусю Петре, де Ви  вчилися? Ким мріяли бути?

–       Я ходив до школи у війну, тоді були польські вчителі. Моя перша вчителька Емілія Лакун. Дитиною я мріяв бути водієм і моя мрія здійснилася. Після школи вчився у торговельній школі по спеціальності продавець.

   «Ромашкам заквітчана пам'ять» – нова книжка Йосипа Карпіва, яка вийшла цьогоріч в івано-франківському видавництві «Ярина» під редагуванням Василя Лесіва.  Автор трьох поетичних збірок − «Осене, застань мене в саду»(2011), «У зими на святі» (2013), «Близьке і далеке» (2016) − розширив свої жанрові обрії і подивував читача оповідками. Це короткі оповідання, записані з живих уст. Ці твори мають композиційні елементи і психологічні деталі, роздуми, діалоги, пейзажні замальовки рідного довкілля. І в цьому їхня привабливість. В основі змісту першого (однойменного з книжкою) оповідання – приїзд у село арґентинського туриста, українця Василя Бойка, тоді, коли в'їзд до Івано-Франківської області іноземним туристам було заборонено окупаційною владою.

   Кожна зустріч та спілкування (інтерв'ювання) з мешканцями нашого села залишає великі враження та роздуми для нас. Виявляється, у кожній людині живуть мрії. Всі дорослі колись були дітьми, вчилися в школі і намріювали своє майбутнє. А зараз, обертаючись назад у прожиті роки, люди згадують та аналізують своє життя. Найбільшим і найціннішим своїм набутком вважають – родину, діти, онуки. Тепло згадують школу, вчителів, дитинство. У перший день осінніх канікул ми завітали в гості до односельчанки Мінтяник (дівоче прізвище Солонична) Ганни Михайлівни, 1957 року народження. Це бабуся нашої однокласниці Вікторії Савик.  Вчилася Ганна Михайлівна у Клубовецькій восьмирічній школі, середню освіту здобула у Тисменицькій середній школі.

   Брати інтерв'ю у мешканців села дуже цікаво, ми довідуємося багато нового про наше село, родини, школу. Однак, ми щоразу хвилюємося, чи захочуть з нами спілкуватися люди, чи будуть відкриті, балакучі. З минулорічного досвіду знаємо, що завжди цікаво розповідає про своє життя Михайлишин (дівоче прізвище Пронюк) Ольга Федорівна. У Ольги Федорівни можна вчитися, як брати інтерв'ю, вона вміє розговорити людину, вміє розпитати, пожартувати, зацікавити. При цьому згадає щось смішне із свого життя. Цього року у Ольги Федорівни ювілей – 80 років. Охрещена вона і в паспорті записана Ольгою, та у селі всі кличуть Оленою. А народилася якраз на святої Ольги 24 липня 1938 року. Закінчила сім класів Клубовецької семирічної школи.

   Молодість - найкраща пора року. До неї думками повертається Марія Григорівна Лесюк (дівоче прізвище Берладин), яка зустріла цього року свій 95-річний ювілей.  Життя було важким: війна голод, виснажлива праця, переселення. А згадує і шкодує за вечорницями та музиками у клубі, за своїм дівоцтвом. Бо то були милі серцю роки, цвіли вишні і дівоча врода. Війна обірвала всі мрії, забрала чоловіка. А мріяла бути вчителькою. У нашій школі, у третьому класі, вчиться маленька родичка Адріана, може вона здійснить мрію Марії Григорівни. Ця розмова з бабусею Марією, яку ви зараз прочитаєте,  дуже важива у її житті.   

   Народилася Лесюк (Берладин) Марія Григорівна у селі Клубівці 13 січня 1923 року (якраз на Маланку, пере святом святого Василія, Старим Новим роком). Закінчила чотири класи у сільській початковій школі. Тато Берладин Григорій Миколайович був лісником, мама Бойко Марія Йосипівна домогосподаркою.

   90 років життя це багато чи мало? Рідко кому вдається досягнути до такої вікової позначки.  А недавно мешканка села Клубівці Турик (дівоче прізвище Пронюк) Софія Ільківна  відсвяткувала свої дев'яносто. Вона жвава, активна у свої роки. Ми завітали до пані Софії, щоб спитати, чи це багато? Софія Ільківна була на городі, ламала кукурудзу. Трохи здивувалася нашому приходу, розпитувала хто ми, де буде друковано інтерв'ю, але радо відповідала на наші запитання. Ми розмовляли на городі. Видно, що вона любить спілкуватися з людьми і любить працювати. Бо на запитання «Чи Вам не важко робити?», відповіла: «В любу погоду люблю бути на городі. Як зігнуся, то не розгинаюся до тих пір, поки не зроблю роботу, не звертаю уваги ні на кого».

  Ми вже сформували  редколегію учнівської газети «Шкільна правда» і приступили до роботи. Я відповідаю за рубрику «Життя села», розповідаю про важливі події села, цікаві факти з життя та історії села, знайомлю з мешканцями села.  Цю рубрику веду третій рік, за цей час набула певного досвіду і зрозуміла, що ми дуже мало знаємо про своє село, особливо про односельчан. У нас багато цікавих, обдарованих, працьовитих  і  талановитих людей. Сьогодні я з своїми однокласниками завітали до Старчук Софії Петрівни, 1946 року народження, яка проживає неподалік школи на вулиці Миру. Софія Петрівна активна учасниця всіх мистецьких заходів у селі, вона співає у церковному та сільському хорах. Недавно пані Стефа брала участь у ІХ Обласному  відкритому покутському  фестивалі аматорського мистецтва «Покутські джерела», який проходив у Тисмениці, представляла клубовецький двір.

   Ми запросили на розмову мешканку села Клубівці, майстриню вишиття, підприємця Олесю Миколаївну Гвоздецьку, 1981 року народження. У школі неодноразово відбувалися виставки вишиття юної майстрині. Зараз багато змінилося у творчій біографії майстрині, вона оволоділа технікою машинного вишиття, вишиття на тканині, шкірі. В Олесі Миколаївни багато творчих розробок, цікавих сучасних (модних) проектів. Недавно майстриня завершила незвичну роботу - вишитий альбом спільноти "Матері у молитві" нашої єпархії. Робота громіздка і унікальна. Про це та багато іншого читайте у нашому інтерв'ю.

   З тобою ми – немовби два крила,

Ідемо по житті у парі,

Та дні ідуть, роки пливуть,

Немов по небі хмари...

Ярослав Федорак "Коханій дружині"

   Над подвір'ям кружляли журавлі, їхнє гніздо неподалік обійстя Федораків. І пригадався вірш дяка Ярослава Федорака, який він присвятив своїй дружині Стефанії (збірка "Вдивляюсь у небо безкрає"). А у теплій родинній хаті смуток, діти, родина прощалися з берегинею роду, з мамою і бабусею, яка відлітала до Бога.

   Восьмого травня – день пам'яті і примирення. У цей день ми відвідали старших людей села, які мають статус діти війни. Наше перше спілкування з мешканцем села Клубівці Слубським Миколою Петровичем, 1928 року народження.

– Миколо Петровичу, що Ви пам'ятаєте про війну?

- Я пам'ятаю війну 1939 року. Тоді на кольці був німецький фронт, а тут в нас в селі російський фронт. Били нас з обох боків. Спочатку, наприклад, німці, потім російські, потім знову німці, і зному російські. І так було цілих три тижні. А потім священник дозволив вже брати собі картоплю на городі. Тоді в нас погоріло 35 господарств.

   Свою дев'яносту весну зустріла мешканка села Клубівці, багаторічна старша сестриця церкви Святої Покрови Божої Матері Михайлина Тимківна Слубська (за паспортними даними 12.09.1938 р.н.) У неділю 06 травня парохіяльна громада села вітала ювілярку, а церковний хор дарував щедре в Бога Многая Літа. Велика подяка Михайлині Слупській за старанне служіння при вівтарі, за  працелюбність та вболівання за рідну церкву. 

   Йосип Карпів видав збірку оповідок про земляків-покутян.   В івано-франківському видавництві «Ярина» побачила світ книжка оповідок «Ромашками заквітчана пам'ять » знаного на Прикарпатті педагога, краєзнавця, фольклориста і поета Йосипа Карпіва із села Клубівці на Тисмениччині. До збірки, яку редагував Василь Лесів, увійшли сім взірців малої прози, які автор формально називає «оповідками» і які написані на основі  реальних подій, розповідей односельців-покутян, авторських пейзажних замальовок, вражень, роздумів тощо. Тож в основі книжки – життя як воно є, краплинка  матеріалу, свого часу зібраного, пережитого і записаного автором під час багаторічного спілкування з людьми на покутських теренах. Часові межі написання – від 1967 року до 2011-го.

   Цього року свій вісімдесятирічний ювілей зустрічає мешканка села Клубівці Михайлишин (дівоче прізвище Пронюк) Ольга (Олена) Федорівна, 1938 року народження. Олена Федорівна дуже цікава жінка, вона багато пам'ятає, уміє гарно розказати, пожартувати. Ми вирішили взяти у неї інтерв'ю і впевнені, щоб вам буде теж цікаво.

1) Олено Федорівно, де вчилися, яку освіту здобули? Які вчителі Вас вчили?

- Вчилася я в Клубовецькій семирічній школі. Мене вчили такі вчителі як: Гаврилюк Степан Васильович, Теодозія Іванівна Насалик, Надія Тимофіївна Кудрай, Ілля Михайлович Малишівський і ще багато інших. Після школи вчитися не мала змоги і пішла працювати у колгосп. Спочатку допомагала мамі, а потім сама.